Юлій Череп - Темні стежки , Юлій Череп

— Ну, історії ходять різні, але кажуть, що цей край мав для нього особливе значення. Лісовський начебто проводив багато часу з місцевими знахарями та старовірами, вивчаючи їхні знання про сили природи. Ще тоді говорили, що його цікавили не лише матеріальні багатства, а й прадавні знання, заховані в цих землях. 

Мій прапрапрадід, Іван Микитович, був одним із людей, які працювали на Лісовського під час будівництва замку. Сам він був не ремісником, а радше постачальником, який привозив до замку різні матеріали. Кажуть, він будував його з особливою увагою до розташування кімнат, залів, підземних тунелів та таємних приміщень. Кожна стіна мала своє призначення, кожен камінь — свою енергію. Місцеві будівничі тоді говорили, що їм часто доводилося працювати ночами, оскільки Лісовський вимагав дотримуватися якихось містичних часових проміжків. Люди побоювалися його, але платив він добре.

Щодо самого будівництва, ходили різні чутки. Подейкували, що Лісовський залучав людей з навколишніх сіл, але багато хто зник під час роботи. Офіційно їх оголошували втікачами або жертвами лісових звірів, але місцеві завжди підозрювали, що за стінами замку ховається щось недобре. За словами покійних старожилів, Лісовський проводив дивні обряди. Можливо, хотів осягнути якісь вищі чи потойбічні сили, а можливо просто збожеволів від власних амбіцій.

Після завершення будівництва замку, Лісовський почав проводити у ньому таємничі зустрічі. Мій родич, як постачальник, не раз привозив їжу, вина, рідкісні трави, але до самого замку його майже не пускали. Ті ж, хто був до нього вхожий, не охоче спілкувалися з простим людом. Одного разу Іван Микитович випадково став свідком того, як опівночі в замку збиралися люди в дивних темних мантіях. Вони ходили мовчки й кудись зникали. Принаймні він скільки не чекав, так ніхто з замку не вийшов.

Ці зустрічі тривали декілька років, і ніхто не знає, чим вони закінчувалися. Але одного разу, Лісовський просто зник. Кажуть, він залишив містечко та поїхав до Польщі, але багато хто впевнений, що він так і не вийшов із власного замку. Після його зникнення в Лісовому Дворі почалися дивні події. З’явилися звуки та тіні навколо порожнього замку, які і досі можна почути. Місцевий ліс поступово перетворився з привітного на мовчазний та гнітючий з якого люди часто поверталися не такими, як були до того, а згодом й взагалі почали сторонитися лісу. Фонтан, що на центральній площі несподвано заговорив потойбічними голосами, хоча репутація свідків така, що цю аномалію можно й не рахувати. А от місцевий готель. Ще та місцина… Ви, до речі, де зупинилися? — запитала Ядвіга Карлівна, допиваючи майже вистигший чай.

— В місцевому готелі, — відповіла Марина, затамувавши подих, очікуючи що на це відповість стара вчителька.

Та літня жінка лише сумно кліпнула очима та кивнула головою на знак того, що почула співрозмовницю.

— А вам не лячно жити поряд з могилами? Хіба не має в містечку більш підходящого будинку? — поцікавився Андрій.

— Підходящого для чого? — Ядвіга Карлівна знову хитро посміхнулася, і не чекаючи відповіді продовжила, — Не мені треба боятися… Не мені…

— А що не так з готелем? — запитав Сергій, який до того сидів мовчки.

— Це одна з тих історій, про які всі мовчать, але кожен у містечку її знає. Колись тут, на місці теперішнього готелю, стояв старий дерев'яний маєток. Його власниками була сім'я Полякових, дуже заможні люди. Вони прибули до Лісового Двору ще за часів, коли Станіслав Лісовський будував свій замок. Полякови були відомі не лише своїми багатствами, а й дивними звичками, про які говорили тихо, щоб не накликати біди.

Іван Микитович розповідав, що старий Поляков, голова сімейства, був частим гостем у Лісовського. Вони обидва мали спільне захоплення, яке з часом і призвело до трагедії. Усі знали, що у маєтку Полякових так само, як потім і в замку Лісовського відбувалося щось дивне. Вночі там часто горіли свічки у вікнах, навіть коли всі мешканці, здавалося б, давно спали. Іноді звідти чулися моторошні звуки — то шепіт, то дивне гудіння, наче крізь стіни лунали голоси з іншого світу.

Однак найбільша таємниця пов'язана з їхньою дочкою — Єлизаветою. Кажуть, вона була надзвичайно вродлива, але люди її боялися. Багато хто стверджував, що бачив, як вона гуляла лісом уночі, навіть під час страшних буревіїв. Одного разу її знайшли біля підніжжя старого дуба, весь одяг — у болоті, а волосся розтріпане. Але Єлизавета лише посміхалася й казала, що вона слухала голоси дерев. Місцеві стали називати її “нареченою темряви”.

А потім... вона зникла. Безслідно. Батьки були розчавлені горем, проте ніхто не знав, що сталося. Полякови не дозволяли шукати її, ніби знали щось більше, ніж інші. Через кілька місяців після зникнення Єлизавети маєток згорів вщент. В ту ніч ніхто не вижив. Ні господарі, ні прислуга — всі згоріли живцем. Люди говорили, що вогонь спалахнув не просто так. Ніби сама темрява забрала сім'ю Полякових, а зникла дівчина стала її провідником.

Багато років на тому місці стояли лише руїни. Ніхто не наважувався будувати там нічого нового. Але з часом місцеві підприємці вирішили звести там готель, адже місце зручне, на узліссі, ідеальне для туристів, що приїжджали помилуватися природою. Вони вірили, що старі легенди — просто страшні казки для дітей. Та й хто зараз вірить у духів?

Готель побудували швидко, але ще до його відкриття почалися дивні речі. Робітники казали, що вночі бачили, як хтось бродить по недобудованих коридорах. Вони чули тихий шепіт, але коли йшли перевірити, то нікого не знаходили. Були й такі, хто покидав роботу, кажучи, що відчувають присутність незримого зла.

А коли готель відкрився, почалося найстрашніше. Постояльці почали скаржитися на дивні сни. Одні бачили жінку в білому, яка стояла на порозі їхньої кімнати й кликала піти за нею до лісу. Інші прокидалися посеред ночі від того, що хтось дихав їм у потилицю. Але найбільше дивувало те, що майже всі відвідувачі на ранок знаходили на своєму тілі невеликі синці у формі слідів пальців, наче хтось тримав їх за руки під час сну.