Юлій Череп - Темні стежки , Юлій Череп

Кілька років тому один молодий чоловік, який приїхав у відрядження, вийшов із готелю посеред ночі й більше не повернувся. Тіло знайшли за кілька днів у лісі, біля того самого старого дуба, де колись знайшли Єлизавету Полякову. Його обличчя було перекривлене жахом, а на грудях виднілися дивні знаки, схожі на стародавні символи. Поліція нічого не змогла з'ясувати, справу врешті решт закрили чи то за браком доказів, чи ще з якоїсь причини. Я на тому не знаюся.

З того часу готель працює, але місцеві стараються обходити його стороною. А відчайдухи, хто ризикує там зупинитися, розповідають, що вночі чують, як хтось ходить коридорами, навіть коли всі двері зачинені. Іноді з вікон видно силует жінки в білій сукні, яка стоїть під дубом і вдивляється в темряву. Кажуть, це все ще Єлизавета шукає когось, хто допоможе їй повернутися додому. Отакі справи. Справжні чи вигадані — хтозна. Вирішуйте самі, але я б радила вам триматися подалі від цього готелю, якщо, звісно, цінуєте своє життя.

Вся четвірка, навіть завжди активні Андрій та Марина, сиділи похмурі та мовчазні.

— Дякуємо вам велике, — порушила тишу Оксана. — Чесно кажучи ми не очікували на таке змістовне інтерв’ю. Вас не обтяжить, якщо ми до вас ще навідаємося, якщо виникнуть якісь питання?

— Обов’язково виникникнуть, — краєчками губ посміхнулася Ядвіга Карліна. — Приходьте коли забажаєте. 

Блогери попрощалися з гостинною жінкою і пішли назад до машини. Дорогою майже не говорили. Кожен переварював неймовірну кількість нової інформації.

— Що ви думаєте про готель? — порушив тишу Сергій, запускаючи двигун.

— Гадаю, що треба цю ніч озброїтися камерами по максимуму, — зітхнув Андрій зачиняючи за собою двері.

— Або просто озброїтися.

— Сержику, ну ти як завжди, — заговорила Марина. — Пригадай минулі наші пригоди. Скільки разів якась чортівня виявлялася нудною банальщиною. Але глядачам те знати не обов’язково, — швидко притнула язика наймолодша блогерша, немов хтось із тих глядачів міг її підслухати.

— То зовсім інше, — не погоджувався Сергій. — Відчуваю, що цього разу ми зіткнулися зі справжньою халепою.

Від завжди розсудливого та прагматичного Сергія ці слова звучали особливо зловіще. Був випадок, коли він не повірив у справжність примар, які з’являлися у ночі зі склепу, та блукали кладовищем. Хоча їх зняли на камеру і бачила вся команда на власні очі. В результаті виявилося, що то дійсно було постановою. Все заради того, аби звести з розуму чи спровадити на той світ самотню бабцю, що жила неподалік м’ясопереробного цеху. Його власник накинув око на її ділянку, а продавати хатину бабця відмовилася, мотивуючи це тим, що ще її прадід там жив і вона чекатиме смерті в хаті своїх предків.

— Що саме тебе бентежить? — поцікавилася Оксана.

— Ще не готовий відповісти, так щоб це виглядало ґрунтовно й структуровано. Але зверніть сьогодні увагу, з якою цікавістю Марта дивитиметься на амулет Марини. 

— Отакої! А мій амулет тут яким боком? — Марина рефлекторно перевірила наявність сімейної реліквії під кофтою.

— Ти добре знаєш історію його походження?

— Майже нічого не знаю, — знітилась дівчина. — Лише те, що його передають з покоління в покоління і все. 

— При нагоді спробуй щось дізнатися. Зайвим точно не буде. Що ж з мережою, бляха, — Сергія починала дратувати відсутність зв’язку з зовнішнім світом. 

— Пропоную навідатись до Пилиповича або у краєзнавчий музей, — сказав Андрій. — Потім визначимо де в першу чергу зніматимемо і зранку розділимося на пари та займемося відосами.

На навігатор більше не розраховували, тим більше, що в межах містечка було доволі просто орієнтуватися по хресту старої церкви та по силуету замка, які виглядали над будинками з будь якої точки Лісового Двору.  

На дверях краєзнавчого музею визів масивний амбарний замок, що наглядно демонструвало відсутність людей в середині. Проте, як тільки останній з четвірки повернувся до будівлі спиною, у вікні музею ворухнулася штора оголюючи куточок ближче до підвіконня. Уважному спостерігачу могло би здатися, що за блогерами хтось підглядає із зачиненого музею, але крім самого спостерігача інших свідків не було, а значить й існування його самого ставало під сумнів.

— Хтось бачив тут магазин? Я би до столу якогось печива взяла. Торти тут навряд чи є, — запитала Оксана.

— Зараз спитаємо! — миттю підхопив ініціативу Андрій і попросив Сергія зупинити машину. 

— Шановний! Агов, чоловіче! Це я до вас. Вітаю! — у звичній йому манері Андрій побіг до першого зустрічного перехожого. 

— Бувай здоровий, — чоловік років п'ятдесяти чи трохи більше похмуро дивився на незнайомця з під густих сивих бровей. Його глибоко посаджені темні очі хаотично стрибали по Андрієвій статурі, поспіхом вивчаючи чи оцінюючи.

— Підкажіть будь ласка, де тут у вас магазин? 

— Нема в нас магазинів, — відповів чоловік не то сердитим, не то сумним голосом. — І спокою нема. Їдьте краще звідки приїхали доки сонце не сіло. 

Андрій підняв голову на затягнуте хмарами небо і опускаючи знову зустрівся з чоловіком поглядом. Той виявився настільки глибоким та тяжким, що досвідчений блогер не витримав і, відвівши очі, пробурмотів: — Дякую, нема так нема. До побачення.

Андрій вже відійшов від чоловіка на метрів десять, а той ще навздогін кричав на всю вулицю:

— Забирайтеся звідси! Він знову заговорив зранку! А це ще ніколи добром не закінчувалося!

— Якийсь псих, — видихнув Андрій ховаючись в салоні авто від криків, які весь цей час летіли йому навздогін.

— Я так розумію, що він тобі не сказав, як знайти магазин? — гмикнув Сергій.

— Та маячню якусь наплів. Наче ще не старий а вже з розуму вижив.

— До замку завертатимемо, чи вже зранку?

— Давай зранку, скривився Андрій, — після зустрічі з божевільним дідом його несподівано охопила тривога. — Поїхали до готелю. Ще невідомо як пройде у нас ця ніч.