Юлія Рудишина - Стежка мерців, Юлія Рудишина

Чи ні… втоплениця. Ні за що загублена, понівечена… А потім… Піднялася на скривавлених ногах, подивилась на Юрка, що зі скаженою люттю розмахував кулаками та щось кричав – але був немов за прозорою стіною, тому й не міг її торкнутися.

Та й як він тепер зможе? Він тепер ніколи її не образить. Вона – в потойбічнім світі. Немає її серед живих. І все що було вчора – примарилося. А мертва стежка додому привела. До сестер.

І згадалося все, що було три дні тому. Як йшла вона в село зі своєю валізкою. Як зустріла на стежинці лісовій сусіда, хлопця, з яким ніяк миритися в дитинстві не могла. Як вони йшли разом якийсь час, розмовляли… Як він розповідав про село, про мати, про мольфара, до якого люди досі приїжджають, але він не кожного приймає… про себе казав. Що радий бачити її, що дуже файною вона стала… А потім очі його спалахнули хтивістю, та й кинувся він на неї. Розірвав спідницю… вдарив сильно, коли вона намагалась його відштовхувати. А все інше вона й не хоче згадувати. Боляче дуже.

– Відпусти! Відпусти мене, проклята… – майже завивав Юрко, падаючи перед мавкою на коліна.

А вона посміхнулася хижо та покликала своїх сестер.

І з лісу та з води почали з’являтися туманні тіні. З довгим волоссям, в сукнях чи без… йшли дівчата мертві до своєї сестри, руки тонкі, немов гілочки, до неї тягнули, вмовляли покинути світ живих. Немає їй вороття на стежину звичайного світу. Її вже мертва дорога поведе. У той край, де немає болю та розпачу, де немає страху та туги. Де вічність попереду… Вічність, в якій буде вона плести дивовижні віночки, чути пісні вітру та водограю кришталевого, з туманом пливти над землею, танцювати в колі таких, як вона, вічномолодих красунь… Стрункі, грайливі, були вони прекрасні та чарівні… І тільки одна вада в них була – коли декілька дівчат повернулись спинами до Іванки, вона побачила, що немає в них шкіри або висить вона лахміттям, а серед них біліють кістки – ребра та хребет… Тоді й зрозуміла, що саме з її спиною – стала вона такою ж, як ці дівчата. Мавкою. Втопленицею… Бо Юрко після всього, що накоїв, втопив її біля цього каменю.

А зараз плакав навколішках, вибачити просив… відпустити.

Іванка приблизилась до нього, і трава не зім’ялась під ногами, і тіні не було у мавки. Схопила його за шкварки, гострими зеленими пазурами провела по щоці, залишаючи кровавий розчерк.

– То що, милий, ти мене назавжди хотів? – прошепотіла. – Так ти мені казав, коли знущався? Що тепер я навічно твоя…

– Пожалій… – видихнув він. – Я не хтів… не хтів, щоб так сталося… Не думав я…

– А ти мене пожалів? – посміхнулась – а здалося, що бліде мертве лице прорізала кривава полоса, з очей потекли червоні сльози. В серці така лють підіймалася… хотілось роздерти йому груди та вирвати серце, а потім… потім зжерти його.

– Іванка…

– Немає більше Іванки, ти що, не зрозумів цього? – облизнула вона скривавлені губи та замахнулась, вдаряючи йому в груди. Хруснула кістка, а Юра здригнувся, затремтів… на його губах показалась кров та піна – і мавка, не вагаючись, впилась в його вуста останнім смертельним цілунком, намагаючись насолодитись його диханням…

– Годі, сестро… – торкнулась її плеча холодна рука іншої мавки. – Полиш його, пішли з нами… Тебе чекає потойбіччя… побачиш, світ наш кращий за людський. Будеш ти його частиною, побачиш повелителів Чорногори, станцюєш з Перелесником вогненним… він до нас ось-ось завітає…

– Ні, сестро, – хижо посміхнулась та, що була Іванкою. – В мене сьогодні інші справи…

Підійнявся мертвий Юра, пустими очима подивився на мавку, тримаючись за розірвані груди, в яких більше не билось його серце.

– Відпусти, – мовив з тугою. – Відпусти…

– Ні, милий, – прошепотіла вона зі злістю. – Хотів зі мною бути – так назавжди лишишся! Нікуди ти тепер від мене, а я від тебе! Назавжди разом!

Та розсміялася хижо, блиснувши зеленими очима. Схопила його за руку, закружляла по траві, і інші мертві дівчата приєднались до цих диких танців лісових. І ще довго сміх та пісні лунали біля річки, ще довго кружляли мавки з мертвим Юрою… А потім та, що була Іванкою, взяла його за руку та пішла до села мертвою стежкою.

В неї ще там лишились незакінчені справи.

Вона ще хотіла помсти – і тільки один Юра не зміг втамувати її жагу. Всі, всі вони винні – що не захистили, не зрозуміли, що проміж них звір живе… Що ще тоді, в дитинстві, не вірили, що це хлопчисько дурне її ображає.

– Йдемо, милий, йдемо, – лунав її дзвінкий голос серед дерев. – Йдемо додому, там твоя мати на вечерю кликали… Йдемо, милий!

«Нема моїх кіз… нема моїх кіз» – здалеку почулась тужлива пісня Щезника та звуки флояри, і туман впав на землю, закриваючи стежку мерців.

Кінець