Юлія Рудишина - Стежка мерців, Юлія Рудишина

6

У лісі стало спокійніше. Гомін птахів, солодкі аромати квітів та суниці… Іванка по дорозі наїлася ягід, опинившись на великій галявині. Якось навіть спина не так боліла.  І подумалось – а чи так вже й потрібно їхати в місто? Може, саме пройде?.. Майнула думка про мольфара, до якого колись в дитинстві завітала за бабусею… Треба попитати в селі, чи приймає ще дядько Михайло. Може, щось цікаве розповість, бувальщини якісь. Тут старі люди взагалі дуже багато знали – і пісень, і казок, берегли мовну спадщину. А її кафедра якраз тим і займалась, що ретельно збирала фольклор та випускала наукові збірки. Іванка хотіла наступного року податись до якогось конкурсу чи журналу зі своїми статтями, тому й було так важливо назбирати якомога більше матеріалу.

Місцеві розповідали Іванці ще в дитинстві, що всі ці глухі хащі та темні ліси – місця збору нечистих. А Чорна гора, яку видно з любого куточку села, взагалі є притулком для відьом та чарівників з усього світу – роблять там вони свої чари, виконують зловісні ритуали… У місячні ночі навіть можна побачити, як кружляють над вершиною! Чи то правда, чи байки – але діти завжди в це вірили і все мріяли хоч одним оком побачити моторошних колдунів.

Але з тим, що в селі своя магічна загадкова атмосфера, Іванка не стала б сперечатися. Пройдешню ніч на власній шкурі відчула.

Але зараз нічні страхіття відступили, і поки йшла вона стежиною через ліс, то здавалося – можна підійнятися вище хмар, відчути їх на дотик, злетівши з грайливим вітром. А чи не повітруля то її морочить?.. І тут яскраве сонце вступило в боротьбу з густим молочним туманом, і той розсіявся… Як же гарно, коли замість стін – безмежний простір лісовий, під ногами ковдра з шовкових трав, а замість стелі – синє безкрає небо. І здавалося, в дівчини зараз виростуть крила від щастя, а смутку не буде місця у житті…

Ось і річка з містками, де в дитинстві так любила вона бавитись з подружками. Вони приходили до лісу з ляльками, вдавали з себе чарівниць, інколи віночки плели та пускали по воді, щоб задобрити русалок… Одного разу Юрко її вінок потопив, вона так плакала! Після того вони й сваритися почали.

Зітхнувши, Іванка хотіла далі йти, як в око їй кинулась якась червона тканина серед кущів, що росли біля самої води. Великий камінь, на ньому – віночок. Такий самий, як колись Юрка потопив. З ромашки та червоної рути… зі стрічкою білою з її волосся.

Іванка завмерла. В цей час їй здалося, що хтось дивиться на неї з усіх сторін… навіть з річки та скелі… Дивне, моторошне відчуття. А ще страшніше стало, коли вона зрозуміла, що весь цей час за нею йшов Юрко.

Його тінь впала на стежинку, що вела до берега, і дівчина сполошено обернулась.

– Ти! – скрикнула у розпачі та ледве не розридалась. – Чого припхався! Чого ходиш за мною тінню! Йди геть!

– Це ти мені скажи, чого ти мене ніяк в спокої не залишиш, – прошепотів він зі злістю, і очі його спалахнули люттю.

Відсахнулася Іванка, під ногою хруснули гілка та пташині кісточки. Хтось скрикнув під містками. Плеснулась вода, ніби там забилась велика риба.

– Не чіпай мене, – ледве видавила з себе дівчина, і спину їй прострелило біллю. – Йди собі, куди йшов.

– За тобою йшов, – глухо відповів Юра та пішов до неї з пустими страшними очима. Немов безодня, морок нічний.

Скрикнувши, дівчина підхопилась бігти, але раптом ноги немов свинцем налились – як буває уві сні, коли хочеш тікати, а не можеш. І у відчаї тремтиш, смикаєшся, а ноги немов у каменію застрягли… Скрикнути хочеш – а ніяк, у роті немов пісок чи камінці, губи склеїлися… Іванка хрипко зойкнула та впала на тропу, втрачаючи землю під ногами. Здалось, немов під нею сипучі піски. Або болото с багнюкою. Сморід гнилого листя та трави, старого дерева забив ніс, білі кістки та черепа валялись навкруги, туман наповз – густий, холодний… І з нього чутно було голоси.

– Сестро…

– Сестро, йди до нас…

– Йди до нас, ніхто тебе більше не скривдить… 

– Сестро, йди…

– Розірвемо…

– Серце вирвемо…

– Очі виїмо…

– Навіки тут залишиться…

Ледве дихаючи, Іванка озирнулась. Та червона ганчірка, що здивувала її, виявилась тою самою улюбленою спідницею. Вона висіла на гілці куща, розірвана майже навпіл. А поруч браслет її був. Той самий, що вчора вона бачила у Юрка. А сама вона… Сама вона в роздертій білій сорочці, розхристана, з обідраними колінками та синцями на руках і ногах. Зелені плями від трави, чорні – від землі… Страшна, мов мара.

Так вона і є… мара?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍