Лиськов Руслан - Вітер у скелях, Лиськов Руслан

Утрьох вони сиділи на теплому камені, величезному, пласкому, сірому, нагрітому серпневим подільським сонцем.
Іван дістав з рюкзака нарізаний скибками темний хліб, кілька невеликих червоних ялтинських цибулин - солодких і запашних, а ще шмат сала, білого як сніг, з тонкою темною шкірочкою, обсмаленою соломою і ледь посоленою.
Усі одразу накинулись на гостинці Івана. Навіть Поллі, яка усім казала, що вона вегетаріанка і зовсім не їсть м’яса, з задоволенням опускала до рота тоненькі, майже прозорі шматочки і закривала від задоволення свої великі сині очі.
- Туристична вилазка - то виняткова подія і звичайні життєві правила тут не діють, - говорила вона своїм низьким грудним голосом від якого у Івана частішало серце у грудях і пітніти долоні.
- Ось тому у поході я їм усе - і сало, і м’ясо.
- Надіюсь, до коників і ящірок не дійде, - говорив, посміюючись Сем - третій учасник походу - високий, білявий хлопець з чистими блакитними очима і рудою щетиною на підборідді.
Поллі гидливо скривила повні губи і легенько штовхнула Сема у плече.
Іван крадькома кидав на Поллі швидкі короткі погляди ніби не міг надивитись на ось це кругленьке личко обрамлене густим і довгим волоссям, на темно-сині очі зі смішинкою, на повні м’які губи, на довгі пальці і повні груди, які проступали через картату сорочку.
Вони ж колись були разом - він і ось ця смаглява дівчина. Колись він цілував ці губи і вони відповідали йому. Але тепер вона була разом з Семом. Уже майже рік. Але Іван усе не міг забути її. Серце за цей час вже ніби і охололо. Вони лишилися друзями. Але коли він бачив, як іі смагляві руки обвивають шию Сема, щось у серці починало болісно колоти. Хоча Іван і не показував своїх відчуттів. Навчився відводити погляд і робив вигляд, що не звертає на усе це уваги, а просто займається якимись своїми необхідними справами.
Взагалі, після болісного розриву з Поллі, Іван зав’язав з туристичними походами. Усі ці штуки - намети, спальні мішки, газові горілки і таке інше - дуже нагадували про ті часи, коли вони були ще разом. А через це серце боліло ще більше. Тепер він відкрив для себе біг.
Іван почав бігати по вулицям міста. Одягав навушники, вмикав якийсь свіженький подкаст на історичну тему і відправлявся на неспішну, але завжди досить довгу пробіжку.
Він біг вечірніми вулицями, стікав потом і у цей час усі проблеми і сердечний біль відступали кудись далеко. У ці хвилини з ним залишилися лише кросівки, асфальт і спокійні веселі голоси у навушниках. У цю годину бігу Іван відчував себе майже щасливим.
За постійних тренувань він пострункішав, кудись пропав кругленький живіт, який було встиг вирости за час хронічної депресії.
А ще Іван засмаг і колеги по роботі усе випитували - на якому це морі він відпочивав. Поступово його лінія життя, яку було різко хитнуло ліворуч після розриву з Поллі, поступово повернула назад і тепер йшла, здається, рівно. Але колишню дівчину він не забув. Вони продовжували спілкуватись як друзі. Для Поллі це напевно було весело - тримати поруч колишнього. А самому Івану бракувало сили волі порвати з усім цим.
І коли через місяць після розриву він випадково взнав, що Поллі вже досить довго зустрічається з його, Івановим товаришем, Семом - для Івана то було черговим ударом долі, до яких він вже звик, як звикає стара людина до хронічної хвороби.
Вона поміняла його на Сема! Так, високого, широкоплечого блакитноокого блондина, веселого і як то кажуть «душу компанії». А ще розумного. Але… Та які але!? Іван головою усе чудово розумів. Та ось серцем…
Але і ця рана з часом загоювалась. Іван звик і здається, змирився.
Тепер у нього був біг. А ще історія, книжки, кава, робота.
Та коли Поллі раптом подзвонила і запропонувала Іванові прийняти участь у туристичній вилазці на Поділля, увесь цей «майже рік» раптом ніби вмить щез, так, ніби його ніколи не було.
- Поїдемо лише ми утрьох, - легко і весело сказала Поллі, - як у старі добрі часи. Ти, Сем і я. Всього на тиждень. Там є такі чудові печери! Здається вони ідуть від Збруча ледь не до самого Дністра!
- А чому я? Чому не ви удвох?
- Іванцю, - засміялась у трубку Поллі і Іван одразу згадав іі білі рівні зуби,- ми ж без тебе пропадемо. Ти один серед нас професіонал. А ми лише мрійники. Плюс - ти ж займаєшся спортом і в чудовій фізичній формі.
Звідки вона знає, що я бігаю?- пронеслась думка у голові Івана. Але вголос він нічого не сказав.
- Добре, - ось що відповів він,- коли їдемо?
- Іванцю, ти золото! - Поллі радісно засміялась, - ти найкращий!
І ось тепер, коли після тієї розмови минуло п’ять днів, вони вже сиділи на нагрітому серпневим сонцем уламку скелі, у самому серці Подільських Товтр, на вершині невеликого каньйону. Іван думав про те, що з цією смаглявою круглолицею дівчиною він готовий відправитись будь куди. Вона - його любов. І одночасно його біль. Вона ніби прив’язала його до себе невидимими нитками - такими міцними, що витримали рік розлуки. Рік тріщини.
- Треба нам зайти у село, - сказав безтурботно Сем, наївшись і притулившись до кривого стовбура дикої яблуні. Він втомлено закрив очі і натягнув капелюха на обличчя.
- Он у те? - вказала Поллі вниз і праворуч, туди, де каньйон розширювався і поступово перетворювався на широку зелену долину. Між густими садами і різнокольоровими, ніби намальованими хатками, десь там ховалась вузенька смужка річки Жванчик.
- Так. Дуже хочеться кави,- сонно відповів Сем, не відкриваючи очей і ліниво покусуючи довгу зелену травинку.
- Сем має рацію, - тихо сказав Іван.
- Поповнимо запаси. А від еспресо і я би не відмовився. Тепер кавомашина є у кожному сільпо.
- Завжди хотіла взнати, що означає то дивне слово, окрім мережі усім відомих магазинів. Ти не знаєш, Сем?- спитала Поллі і собі умощуючись на траві, поклавши голову на стегно Сема.
- Ні. Не цікавився цим питанням, - відповів той ліниво.
- А ти, Іванку, знаєш?
- А я якось поцікавився. Так колись, ще за совка, називались сільські магазини. То є абревіатура на російській: «СЕ льское Потребительское Общество». Тобто СЕЛЬПО. А по нашому сільпо.
- Виявляється усе так просто, - задумливо сказала Поллі.
- Так. Просто.
- І звідки ти усе знаєш?
Іван потиснув плечима, а потім відповів:
- Цікавлюсь про усе цікаве.
- Іванку - ти молодець. А ось ми з Семом - великі ледащо. Так, Сем?
- Угу, - відповів Сем, мляво посміюючись.
Десь я через годину, перечекавши обідню спеку і трохи відпочивши, вони відправились вниз по вузькій стежині, у бік села.
Іван йшов першим, прислухаючись до сільських звуків. Йому дуже подобались ось це діловите кудахтання курей десь в обійстях, перегавкування собак, рикання корів з пасовищ. Здавалось - ну самі звичайні звуки сільського життя, але було в них щось таке… щось рідне і заспокійливе. А ще воно нагадувало йому дитинство, літні канікули у бабусі… Як і терпкому ароматі літніх трав, у теплому вітерці.
Вони спустились у долину, перейшли старий кам’яний міст і пройшовши далі безлюдною центральною вулицею, нарешті побачили невеличкий магазин. На сходах коло входу стояла повна міцна жінка у квітчастому халаті. Вона уважно спостерігала за прибульцями, не зводячи з них очей.
- Добридень, - сказав і собі Іван, - магазин працює?
- Працює. Працює.
Жінка спустилась по стареньким кам’яним сходам і пішла своєю дорогою, а друзі тим часом зайшли всередину.
У магазині пахло борошном і старими цукерками. Продавчиня - ще молода жінка з неприродно чорним волоссям, тонкими брівми, і круглим виступаючим животом з під синього фартуха і міцними, майже чоловічими плечима, розглядала відвідувачів, немов це були інопланетяни.
- Добридень, - першою привіталась Поллі.
- Здрастуйте, - відповіла продавчиня низьким голосом.
- Кава у вас є? - спитав Сем.
- Так є.
- Тоді нам три кави.
- Еспресо?
Сем здивовано подивився на продавчиню.
- У нас кавомашина, - відповіла та, спіймавши здивований погляд хлопця.
- І капучино робимо на справжньому домашньому молоці з під корови, а не тому, що з пакету.
- Клас! Тоді мені капучино будь ласка, - сказала Поллі.
Іван і Сем замовили еспресо.
Кавомашина загриміла, перемелюючи каву.
Тим часом відвідувачі поскидали свої рюкзаки і повільно почали ходити коло полиць, розглядаючи товари. На тих полицях навіть не пахло товарним сусідством. Цвяхи у промасленому папері лежали поруч з рибинами консервами, печиво чекало своїх покупців поруч з темними блискучими від жиру кілечками краківської ковбаси, заморожені курячі стегна у морозильній камері лежали разом з морозивом і пачками вареників з вишнею.
- Ваша кава вже готова, - сказала продавчиня.
- І ще ось це порахуйте, - Іван поклав на шинквас кілька пачок «мівіни», свіжого, ще теплого хліба і кільце краківської.
- А мені ось цих цукерок, - поспіхом вимовила Поллі, - Іванцю, ти заплатиш, а я потім тобі на картку закину. Добре?
Іван кивнув і узяв у долоні гарячий паперовий стаканчик з кавою.
Сем і собі набрав їдла - шоколадних батончиків у яскравих упаковках, солоних горішків, чипсів і кілька баночок пива.
Розрахувавшись, вони вийшли на двір і сівши на дерев’яну лаву поруч зі сходами почали пити каву.
Сем як завжди, трохи тягнучи слова, розповідав про свій минулий похід, про те, як вони ледь не заблукали у лабіринтах крейдових печер на Тернопільщині. Повні короткі пальці його лівої руки з рудими волосинками, гладили вузьку засмаглу долоню пальчики Поллі. Іван намагався не дивитись, але серце його стискалось від марних ревнощів. Погляд ніби сам собою вертався до неприємних спостережень.
Колись і він цілував ось ці долоні. Але тепер між ним і Поллі невидима стіна, яку не перескочити.
Іван вкотре опустив очі і зробив ковток гарячої кави, на диво не такої вже і поганої як могло бути.
Але на Івана здавалося ніхто не звертав уваги. Сем розповідав, а Поллі відпочивала з закритим очима, час від часу посьорбуючи свій сільський капучино. Щічки її розчервонілися від сонця.
У цей час на поріг вийшла продавчиня. Вона немов фокусник, що дістає кролика з капелюха, одним звичним рухом дістала двома пальцями з кишені фартушини цигарку і клацнувши запальничкою, пустила сизий дим носом.
- Смачна у вас кава, - сказала Поллі, відкривши очі.
- Це у мене сестра з Польщі возить. Раніше молодь пиво ходила пити до крамниці, а тепер усі каву люблять. Молодь, студенти як приїздять у село на канікули - постійно приходять.
На деякий час усі замовчали. Продавчиня задумливо пускала дим, розглядала кінчик цигарки. Туристи пили каву і дивились на порожню площу.
Першим порушив мовчання Іван.
- Чи є у вас в селі чи в його околицях є цікаве?
- В залежності від того, що саме вас цікавить. Ви що, туристи?
- Так. Прямуємо до печер. Кажуть, їх тут багато вздовж каньйону.
- Печер у нас багато. Але я туди не ходжу. Боюсь кажанів. Тої нечисті там повно.
- І часу у мене немає - робота, городи…
- Але є у нас тут в селі один чоловік. Ось він усе про печери повинен знати. Він взагалі про усе тут знає.
- А що за чоловік?
- Яків Антонич. Або просто Антонич - так його у селі всі кличуть.
- То він що, краєзнавець?
- Він усе знає. Колись працював вчителем праці у школі, але тепер вже на пенсії. Він не тільки про печери знає. То така людина… До нього усі ходять - хто за порадою, то навіть за ліками. Він у нас в селі як знахар. Чи мольфар. То одне і те саме.
- Цікаво! - сказала Поллі і переглянулась із Семом і Іваном.
- А з ним можна поспілкуватися ?
- Чому ж ні? Мешкає він на горбові, он там, край села. Його хата остання, ви точно не оминете - вона з дивним таким дахом, схожим на верхівку башти. Антонич сам, своїми руками будував ту хату.
- Один? - здивовано спитав Сем.
Він і сам займався будівництвом будинку уже чотири роки і тому будівництву все ще не було кінця. Прораб постійно просив гроші, робітники часто змінювались - маляри, електрики, сантехніки, а кінця тому не було.
- Так. Усе сам. Він майстер на всі руки. Колись і мені допоміг, - продавчиня задумливо подивилась вдалину, кудись поверх будинків.
- Але то старі справи.
Мандрівники допили свою каву і нарешті попрощавшись і подякувавши, пішли вниз, до мосту - туди, куди їм вказала балакуча продавчиня.
- Той Антонич напевно типу якогось екстрасенсу? - все випитував Іван, поки усі троє йшли вузькою стежкою.
- Тобі ж сказали - мольфар, - відповідав посміюючись Сем, який крокував першим.
- А мольфар - це ніби відьмак, тобто той, хто відає. Тільки в наших краях не прийнято казати - відьмак. Бо це слово для християнізованого вуха звучить якось … не дуже.
- А я в усі ці байки не вірю, - сказала Поллі.
- Живе собі людина одинаком. І до нього одразу ж прилипає прізвисько - мольфар, відьмак, відун і таке інше. А чоловік може просто екстраверт.
Іван йшов по стежці останнім і очі його постійно затримуються на нижній частині фігури Поллі.
В голові немов рій надоїдливих комах крутитися по замкненому колу важкі думки про їх минуле.
- Невже зовсім недавно ми були разом?! Ця дівчина горнулась до мене, цілувала мої губи і очі і я цілував її. Я відчував її тепле дихання і стук її серця. Це вона зранку прокидалась і тягнулась до мене. А тепер ось вона йде у пʼяти кроках попереду і між нами прірва яку я не в силах здолати. Тепер вона з Семом. Він плете усілякі дурниці про того старого мольфара, а вона, Поллі уважно слухає його. Саме його, а не мене. Цілує і обіймає його. А я тепер лише друг. І ось плетусь за нею слідом, мов песик на шнурку, витріщаюсь на іі округлості і нічого не можу з собою вдіяти! Я немов той наркоман, що куди завгодно піде за дозою.
Поллі, немов читаючи думки Івана, не зупиняючись раптом обернулась. Іван швидко відвів погляд. Але на тисячну долю секунди все ж їх погляди зустрічаються. Івану здається, що дівчина посміхається одними очима. Немов іскорки-бісенята спалахують у тих синіх очах. І від цього хлопцеві ще важче.
Вона грається з ним. Грається, мов з іграшкою. І тепер ось крадькома споглядає і сміється з нього.
- Це напевно та сама хата, - сказав Сем, вказуючи на гострий поіржавілий шпіль, що здіймається над цегляним ніби недобудованим будиночком. Будівля схожа на уламок велетенського скла, що виростає з зелені старого яблуневого саду.
- Дійсно незвична хатка, - відповіла Поллі, яка з цікавістю розглядає незвичний будинок.
- Дивина! Я таких хат ще не бачила.
Вечірнє сонце вже торкнулося вершини дерев і розливає навкруги мʼяке червоне світло. І у цьому світлі шпиль будинку здається оксамитово чорним.
Друзі зупинились коло фіртки.
- Обережно, може там собака, - якось тихо каже Іван.
- Немає тут собак. Вона б вже гавкала і кидалась на нас,- відповів Сем і безстрашно зайшов всередину двору.
Поллі ступила слідом за ним.
Іван деякий час ще стояв коло іржавої але міцної брами, нерішуче розглядаючи порослий кропивою двір. Щось ніби тримало його.
Він розглядав велику купу дрів коло невеликого хліва, через які проріс вже чистотіл, навіс під хатою зі столом і лавкою. Наче звичне сільське господарство, але щось у ньому було таке… Ніби тут давно вже ніхто не мешкав.
Тим часом Сем вже стояв коло вхідних дверей.
- Добридень! - закричав він гучно і весело, обернувся до Поллі і підморгнув.
Але у відповідь була лише тиша і вереск ластівок десь високо у вечірньому небі.
- Може дома нікого немає? - сказав невпевнено Іван, який, здається, вже жалкував, що вони сюди прийшли. Краще б розбили табір десь у місці з гарним краєвидом і готували б вечерю.
Але Сем вже тиснув на ковану старовинну клямку. Двері зі скрипом прочинилися всередину.
- Чи є хто дома?
Сем зайшов у сутінки. За ним, немов кішка, до хати прослизнула і Поллі. А згодом і Іван ступив за поріг. Він першим і побачив господаря.
Спочатку зі світла у хаті нічого толком не можна було розгледіти. Але швидко очі звикли до сутінків. Іван побачив якийсь мʼякий блиск з дальнього кутка. Ніби дві іскорки уважно розглядали його.
Це було схоже на погляд велетенського павука, який терпляче чекав поки жертва потрапить до розкладеного ним павутиння. Якусь коротку мить хлопцеві захотілось голосно закричати від жаху і якомога швидше тікати з цього місця.
Але щось втримало його. Можливо Поллі і Сем, які були попереду. Сем як раз витяг з кишені телефон і увімкнув ліхтарик.
Різке світло розлилось по невеликій кімнаті. Темрява вмить відступила.
І раптом Іван побачив, як щось рухнулось в кутку і все вмить змінилось.
У старезному засаленому кріслі сидів худорлявий чоловік у окулярах. Увесь сивий, з впалими щоками, вкритими білою рідкою щетиною.
Він кашлянув і схопившись тонкими вузлуватими пальцями за підлокітники, повільно піднявся.
- Господи, то ви дома, - тонким переляканим голосом сказав Сем, зробивши кілька кроків назад.
Поллі теж перелякалась і навіть тихо скрикнула, схопившись за руку Івана, який стояв поруч.
- А ви, люди добрі, кого шукаєте? - старий, скрипнувши кріслом, піднявся на ноги.
- Я ось задрімав трохи, відкриваю очі, а у хаті гості.
- Вибачте нас, - затараторила Поллі, - ми шукаємо Якова Антоновича.
- А навіщо він вам?- старий підійшов до вікна і відчинив дерев’яні віконниці. По кімнаті одразу розлилось вечірнє світло.
- Кажуть, він допомагає людям, - сказала Поллі, - то це ви Яків Антонович?
- Так.
- Люди в селі кличуть мене Антоничом.
Старий раптом уважно подивився на Івана і підморгнув йому. А може хлопцеві то лише здалося? Може то знову світло якось відбилося від окулярів дивного старого.
- То ви сідайте, - старий вказав на дерев’яну лаву під стіною.
- Розкажіть, хто ви, люди добрі? І чого вам від мене треба?

- А я думав, що мольфари усе про всіх знають, - через п’ятнадцять хвилин розповідав Сем, попиваючи ароматний чай з медом, яким гостей пригостив господар дивної оселі.
- Хіба може людина усе знати? - Антонич, заваривши нову порцію духмяного напою знову сів у своє старезне крісло і тепер уважно розглядав гостей.
На усі питання він відповідав не одразу, роздумуючи і ніби смакуючи свою відповідь.
- Людина і про самого себе мало що знає. А про те, що відбувається навколо і годі казати.
- То ви шукаєте печери?
- Так. Кажуть, що тут скрізь є печери, тільки треба знати де входи до них.
- Який смачний у вас, пане Якове, чай.
Чоло Поллі вкрилося крапельками поту. Вона посміхалась і роздивлялася усе що було у кімнаті. Спочатку здавалось, що тут царював безлад. Але насправді все було на своїх місцях.
Постіль заправлена клаптиковою ковдрою. В дальньому кутку на мотузці сушилися якісь ароматні трави. Під ними були розкладені старі вже пожовклі газети на яких також сушилось щось темне, схоже чи то на груші, чи то на якесь порізане коріння.
- А я вас навіть злякався, - сказав Сем, посміхаючись і посьорбуючи гарячий напій.
- Ви, пане Якове, так тихо сиділи у сутінках коли ми увійшли.
- Називайте мене Антоничем, так мені звичніше і так люди в селі мене кличуть.
Старий посміхнувся, а Івану здалося, що він знову підморгнув йому. Дивний чоловік. Чи може усе те лише гра світла на окулярах і занадто чутлива уява хлопця?
- Чого це старої людини лякатись? Задрімав собі у м’якому улюбленому кріслі. Звичайна справа.
- А печер тут дійсно багатенько. Особливо коло каньйону. Є і досить глибокі, можна навіть і заблукати. Але то такі сухі безлюдні місця… А в безлюдний місцях всіляка нечисть ховається.
- Яка нечисть? Дикі звірі? - спитала Поллі.
- Є і дикі звірі. А є що щось…
- Не тільки дикі звірі?
- Хіба ви Біблію не читали? Пам’ятаєте, як там написано - біс виходить з людини і ховається в безводних місцях, шукаючи спокою.
- Ці порожнини земні і є такими ось місцями.
- Ви напевно хочете на налякати? - засміявся Іван, який уважно слухав неспішну скрипучу розмову Антоновича.
Старий лише посміхнувся, потиснувши вузькими плечима.
- А правду кажуть, - сказала Поллі, - що ви людям допомагаєте як лікар, як мольфар?
- Якщо людина захворіла тілом, то йому краще звернутися до справжнього лікаря, а не до мене. Я в такому випадку хіба що допоможу лише порадою. Але можу і кров зупинити, знаю як зашептати біль… Але все ж до лікаря обов’язково направлю.
- То вас хтось навчив усьому цьому?
- Так. Був колись у мене наставник, який передав мені знання.