Юлія Рудишина - Стежка мерців, Юлія Рудишина

4

В бані було протоплено та дуже спекотно. Але Іванка завжди таке любила, навіть в міський квартирі годинами могла лежати в ванній – мати все охала, що в окропі донька вариться. Дівчина швидко помилась, щоб не затримувати Марійку, яка певно вже накрила на стіл, потім намагалась подивитись, що там зі спиною – але як не крутилась, крім червоних плям, нічого розгледіти не змогла. Шкіра вогнем горіла, пекло нещадно, а вже виходячи з бані, Іванка з острахом та відчаєм побачила кров на дошках полу. Провела рукою по спині – нічого. Ще деякий час постояла, оглядаючи себе, але ніяких ранок не було. Швидко одягнувшись, вирішила, що це чужа кров – може, хтось до неї мився не дуже обережно?.. Плеснула водою, змиваючи.

Вже йдучи городом, намагалась не чухатися, проклинаючи і свою алергію, і трави, яких торкалась. Треба ж такому, що серед них були якісь отруйні чи шкідливі.

На ґарадичах – сходах, що вели у хату, –  Іванка після бані знову стрілася з хлопцем. Він немов чекав на неї, перегородивши дорогу. Високий, стрункий, красивий. Але чогось хотілося втекти від нього подалі.

– Що ти хочеш? – не дуже лагідно спитала дівчина. – Що ти ходиш та ходиш за мною? В дитинстві спокою не було, та й зараз…

– Ні, дівко, це ти за мною ходиш! Відчепилась би… – якось незрозуміло відповів він та нахмурився, а потім хотів щось дістати з карману, та на сходи впав браслет зі строкатих агатів.

Обоє вони завмерли, дивлячись на камінці. Іванка похолола вся, немов блискавицею її пришибло до балясин. Сперлася на перила, підійнявши сполохані очі на хлопця. В серці розгоралася лють. Так і тріснула б по цьому красивому обличчі! Граблями.

– Це ще звідки в тебе мій браслет? – прошепотіла, стиснувши кулачки та ледве стримуючись, щоб не накинутись на Юрка, як у дитинстві.

– Хіба він твій? – пожав плечами той, та очі його знову якось лихо блиснули. Немов вогники на болотах. – Чи замало таких браслетів є? Я його у Львові купував, коли їздив того року. Вирішив подарувати одній дівчині… але не судилось. Хоча чого це я виправдовуюсь перед тобою?

– Мій він, – ледве видавила з себе дівчина, присіла та підійняла браслет. Камінці були холодні, немов лід. Срібна підвіска у вигляди конюшини, замочок з візерунком, бусинка сердоліку серед агатів. – Мені його подружка того року зробила. На замовлення. Такого ні в кого не може бути. Ні в якому Львові ти його купити не міг! Кажи, звідкіля узяв! Коли до хати заходив поцупив, чи що?.. Так ти ж на порозі стояв… Звідки в тебе?..

– Та ось й так – може бути! – грубо відізвався хлопець та відвернуся, щоб йти у хату, де чекала з вечерею його мати. – Може, не тільки тобі вона такий робила. Або підгледіла десь. Всі ці майстрині одна в одної передирають!

І скрився за дверима. А Іванку трусило з переляку. Що ж це за хлоп такий, що від одного його погляду їй лячно так. так в цьому селищі, жахно та моторошно, немов в болоті якому. І навіщо вона погодилась прийти на вечерю… Треба було закритися у хаті та й сидіти там. Зранку б вже сама води собі натаскала та якось би було. Але вже пізно тікати – як буде виглядати, якщо вона зараз піде?

Стіл у ґаздині ломився – банош, кукурудзяна каша на сметані, деруни-кийзлики, бограч – гуляш з м’ясом, пиріжки з лісовими ягодами, оладки з сирої картоплі, що називалися тут кремзликами… Іванка думала, що голодна, але чомусь кусок в горло не ліз. Ледве впихувала в себе, щоб сусідку не образити. Ще й чортяка цей, Юра-каламутник, сидів поруч та й дивився на неї, мов на якусь примару. Їй-бо, якби вона не знала, що попала в село до людей, то вирішила б, що він якийсь потойбічник! Що за чортівня навкруги!

Мати його теж була здивована, навіть питалася, чого Юра такий похмурий, але він мовчав, лише дивився далі своїми грозовими очами. До їжі не торкнувся навіть.

Палинку фруктову Марійка наливала, але Іванка відмовилась. А ось Юра випив аж три чарки – під незадоволений погляд матері. Якби, може, поїв перед цим, то вона б так не зиркала.

– А чи не знаєте, чиє кошеня бігає в мене біля хати? – згадала раптом Іванка про малечу.

– В нас один мацур, – здивовано подивилась на неї Марійка. – Ось ця руда морда, – кивнула на килимок, де лежав великий пухнастий кіт. – Та й не бачила, щоб сусідські принесли… Дивно то. Може, з того краю села прибігло? Я попитаю. А ти їж, дивись, яка худорлява. В дитинстві справніша була! Парадички ось бери, з мого городу… – присунула помідори.

Іванка від говору відвикла, але розуміла, що тітка Марійка каже. Якби ще не Юра, то й взагалі був би чудовий вечір. Тітка багато про стару Василину розповідала, а дізнавшись, чого саме приїхала дівчина, одразу пообіцяла з бабцями поговорити щодо її фольклору.

– Ой, не переймайся! Вони тобі стільки казок розкажуть, стільки пісень проспівають – ще не встигнеш все записати! Ось яка ж ти розумна виросла, вчишся… – метнула незадоволений погляд на сина. – Не те що деякі… ледарі. Ледве школу скінчили.

– Ось не починайте, – скривись Юра, – нащо мені ваші навчання. Вони мені землю обробляти чи вівці пасти допоможуть?..

Починалася сімейна сварка, і Іванка поквапилась додому, виправдовуючись втомою.

– Проведи дівчинку, – наказала Марійка, дивлячись, що син як сидів стовбуром, так і сидить далі.

– Ні, не треба! – схвильовано відмовилась Іванка.  – Що тут йти! Крайня хата… а ваша через одну. Я сама.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍