Юлія Рудишина - Стежка мерців, Юлія Рудишина

5

Жахно в хаті було та холодно. Хоч і літо – а немов у підземелля увійшла дівчина, намагаючись не думати про всі ці жахіття. Просто втомилася з дороги, просто висипання це проклятуще на спині жити не дає, просто… просто зустріла неприємну людину. Аж здригнулася, згадавши Юрка та запах, що йшов від нього. Дивний якийсь, не то ладаном тхнуло, не то полином, не то димами від багать. Та й сам він – моторошний, хоч і гарний. Подивиться своїми сірими чаклунськими очима – та немов опіки по тілу, немов серпом по грудях.

Запищало щось. Тонко, зворушливо. Відсахнулась Іванка, розгледівши біля лавки чорне кошеня. А воно плакало, мабуть, голодне… Оченятами своїми блищало. Жовті-жовті, як ті два сонечка. От напасть, і накормити нічим. І чого не здогадалась взяти чогось у сусідки. І так шкода стало малечу, до сліз.

Іванка наблизилась, торкнулась м’якесенької шерсті, а кошеня так довірливо потерлося, замуркотіло.

– Зараз, почекай, – і дівчина прийнялася копирсатися у сумці – згадала, що інколи тягала з собою сухий корм для безпритульних тваринок, ось і сподівалась, що залишилось щось. Знайшла в боковій кишені трошки сухих гранул, та й те добре, кошеня таке мале, що до ранку вистачить. А там Іванка знайде і молочка, і сметанки.

Насипала на половицю, і нічний гість прийнявся хрумкати.

Треба лягати, дуже втомилась, та й спину пече немилосердно. Може, хоч вві сні відпустить. А зранку треба шукати якісь ліки, навіть якщо в сусіднє місто прийдеться їхати.

– Сестро… – почула, ледве вкрилась старою бабусиною ковдрою, яку знайшла в шафі.

Заплющила очі, намагаючись не слухати, не дивитись, не думати. Все це – просто уява її балує. Втома, це просто втома.

Шепіт ще деякий час луною йшов по хаті, потім якісь дивні звуки вчулись – немов хто по калюжам ляскає, водою плескається… потім сміх – дзвінкий, русалчин. Тільки після опівночі замовкли та вгамувались привиди старої хати, а кошеня прийшло на ліжко, щоб ласкаво тертися об руку.

Так Іванка і заснула… І бачила уві сні старе болото, до якого вела брама з верболозу, а там, серед туманів та багнюки, тягнули до неї костисті руки мертві дівчата с пустими очницями, по шкірі їх йшли візерунки зелені, палали смарагдовим полум’ям, і тьмяне зеленувате волосся, немов рибацька сіть, оплутало тонкі плечі та закрило спини… Кружили мертвякі, стогнали, наспівували своїх дивних пісень… а в їх проклятому колі побачила Іванка кремезного хлопця, чорнявого та гарного. Але скільки не вдивлялася, так і не змогла розгледіти його. А нещасний тягнув до неї руки та просив допомогти.

Але злякалась уві сні Іванка та й втекла. Бігла по ранковому лісі, в туманах болотних, перестрибувала через коріння та продиралась підліском. Подряпала руки та спину, і та ще більше запекла-заболіла…

І коли прокинулась Іванка, то здалось, немов всю ніч її батогами били. Ворухнутись було тяжко. З останніх сил піднявшись, вона скрикнула, побачивши, що постіль у червоних плямах. Кров! Ледве не заридавши, пішла до дзеркала та скинула сорочку, намагаючись подивитись, що зі спиною. Але як не крутилась, не змогла розгледіти нічого, крім скривавлених полос – немов звір її подер. Правда, на мить здалось, що шкіра її пішла чорними плямами, а потім почала відпадати шматками… в проріхах м’ясо було видно, хребет білий, ребра… Заверещала Іванка, підстрибнувши від переляку, а коли наважилась знову подивитись – нічого такого не було. Лише звичні вже почервоніння.

– Чого ти тут репетуєш? – відчинились двері, і на порозі з’явився Юра з глечиком та пакунками у руках.

Іванка знову скрикнула та підхопила сорочку, прикрившись.

– Вийди звідси! Телепню, тебе стукатись вчили! – вилаялась вона, намагаючись боком сховатися за пічкою. – Трясця тобі! Іди до чорта!

– От же бісова дівка, – сплюнув він. – Це мати тобі на сніданок просили передати. Здалася ти мені, як те п’яте колесо.

Поставив на лавку все, що приніс, та вийшов, гримнувши дверима та продовжуючи лаятись.

Дівчина швидко одягнулась, незважаючи на біль, та й вирішила все ж в першу чергу податися до міста, щоб купити якісь ліки, а може, й до лікаря завітати. Хотіла одягти улюблену червону спідницю, але так і не знайшла її ні в валізі, ні в шафі. Здивувалась та натягнула джинси. Певно, забула вдома. Шкода, але що тепер поробиш…

Швидко накормивши кошеня та перехопивши пиріжок тітки Марійки, Іванка взяла свій рюкзак та майнула в сторону лісу – до зупинки автобуса треба було пройтись, в саме село він не заїжджав.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍