Діна Ареєва - Ігри мажорів. "Сотий" ліцей, Діна Ареєва

— Не хвилюйтеся, я не турбуватиму ваших... ваших батьків, — начебто читає мої думки Дар'я Сергіївна.

Насилу згадую належні при прощанні ввічливі фрази і повільно йду до виходу. Йти не хочеться. Маша йде за мною. Мовчить, засмучена. Повертаюся і простягаю руку.

— Дай, пліз, свій телефон. Тільки зніми блок.

В окулярах вона, звісно, зовсім інша. Але мені все одно подобається, треба потім запитати, чому вона не носить лінзи. Потім, зараз не час.

Мишка простягає телефон, вбиваю свій номер, пишу «Нік Топольський». 

— Подзвони, коли мати заспокоїться. Я не спатиму, поки ти не подзвониш або не напишеш, ок?

Вкладаю телефон назад у руку, а потім швидко знімаю з неї окуляри і притискаюся до губ. Усередині гулко ухає, у животі холоне. Ніби я вперше з дівчинкою цілуюся, офігітельні відчуття!

Вона відсахується злякано, але я вже йду до ліфта. Не обертаюся, хоч знаю, що вона дивиться на мою спину. Інстинктивно розправляю плечі.

Дивись, Мишко, тут є на що подивитися. Дякуючи батькові, що з горщика мене за собою по тренажерних залах і басейнах тягає. 

Плавання, футбол, тренажери. Завдяки їм із шириною плечей, пресом і рельєфом у мене порядок. 

Ваги замало, але батько каже, що точно таким самим у сімнадцять був. А тепер у тридцять вісім його спокійно можна знімати в рекламному ролику будь-якого фітнес-центру.

***

Всю дорогу додому думаю про них. Дивні вони обидві, звісно. Мишка вродлива така, а наче ховається за окулярами і відстійним шмотом. Хоча раз вони живуть у такому районі, то й одяг нормальний можуть собі дозволити. Значить, вона навмисне це робить?

Час від часу поглядаю на телефон. Подзвонить, не подзвонить? І сам собі дивуюся. Це я, Нікіта Топольський, з яким за кивком голови піде будь-яка?

Ніколи в собі не сумнівався, знаю, що подобаюся дівчатам. Мені й робити нічого не потрібно. Мілена вже вкотре прямим текстом говорить, без натяків, а мені так нецікаво. Приїлося. Цікаво з такою, як Маша.

Під'їжджаю до будинку, біля воріт гальмую. Додому не хочеться. Хочеться назад повернутися, встати біля під'їзду, написати, щоб вийшла. Може, Дар’я Сергіївна вже спить, і в Мишки вийде втекти?

Ми б цілувалися в машині, я б волосся її гладив, до щоки долонюпритискав. Вона б очицями своїми блискучими дивилася й усміхалася. І як це мені така дівчина чудова перепала?

Пишу в месенджері: «Зможеш вийти, якщо я приїду?» 

Отримано. Переглянуто. Нічого.

Напевно, не може відповісти. Чи я матері чимось не сподобався? 

Може, Дар'я Сергіївна все-таки вирішила сконтачитися з моїми батьками? Тоді мені не тільки «Діскавері» не бачити, а й гіроскутера. Про погане думати не хочеться. 

Заганяю машину в гараж, сам іду в будинок. Зараз сходжу в душ і вирублюся. 

Але через деякий час ловлю себе на тому, що кружляю будинком із телефоном у руці. П'ю воду. Страждаю фігнею.

Уже дві години минуло, а Маша не дзвонить. Плюю на все, набираю — не відповідає. 

Пишу їй ще раз, питаю, як там мати. Прочитає — відповість. А якщо ні? Щось я реально нервувати починаю. 

Всю ніч то сплю, то прокидаюся і відразу хапаю телефон — нічого. Нуль реакції. Тільки під ранок провалююся в глибокий сон, і мені взагалі нічого не сниться.