Саймон Бекетт - Записано на кістках. Друге розслідування, Саймон Бекетт

— Досить зрозуміло. Але я тридцять років служив у поліції. Надивився добряче цих смертей від вогню, й випадкових, і всіляких інших, але ніколи нічого подібного не бачив. Не зрозуміло, як таке могло статися, якщо не було використано підпалювач.

За звичайних обставин він мав би рацію. Але обставини тут зовсім не були звичайними.

— Підпалювач, наприклад, бензин, такого ефекту не створить, — відповів я, — він не дає такої високої температури. А якби й дав, то щоб спалити труп до такого ступеня, знадобилося б стільки бензину, що згорів би весь котедж. А тут ми маємо справу з локалізованим полум’ям.

— То чим тоді воно було викликано?

Я гадки не мав, але не хотів обговорювати це з ними просто зараз.

— Саме це мені й треба дізнатися. Так чи так, давайте все ж таки підстрахуємося. — Я обернувся до Фрейзера: — Ви можете обвести стрічкою прохід від дверей та огородити труп? Не хочу, щоб ми тут щось порушили більше, ніж мусимо.

Сержант махнув головою до Дункана:

— Біжи принеси стрічку, огородимо місце нещас­ного випадку. Ми не можемо тут цілу ніч стовбичити.

Я помітив, що він сказав про місце «нещасного випадку», а не «злочину». Броуді теж цього не упустив. Він був відкрив рота, але змовчав, коли Дункан попрямував до дверей. Та не встиг констебль дійти навіть до пройми, як кімнату раптово освітили промені фар, що проникли крізь маленьке віконце. Ми почули, як біля котеджу хтось заглушив двигун авта.

— Схоже, в нас гості, — прокоментував Броуді.

Фрейзер вже розлючено махав до Дункана:

— Виходь туди. Нікого не впускай!

Але запізно. Коли ми поспішили з кімнати, у дверях вже маячила чиясь постать.

Це була молода жінка, з якою я розмовляв на поромі. Її завеликий червоний пуховик сяяв крикливою кольоровою плямою в похмурій сепії котеджу.

— Вижени її, — прогарчав Фрейзер до Дункана.

Вона опустила ліхтарик і прикрила долонею очі від променя, який спрямував на неї Дункан.

— Що це? Не можна так поводитися з представниками преси!

«Преси?» — збентежився я. Вона казала мені, що пише роман. Дункан зупинився, не певний, що робити далі. Молода жінка вже заглядала за наші спини, намагаючись роздивитися деталі в темряві кімнати. Броуді спробував зачинити двері, але іржаві завіси, здається, перемерзли. Вони заскреготіли та відмовилися обертатися.

Меґґі обдарувала його усмішкою:

— Ви, мабуть, Ендрю Броуді. Чула про вас від бабусі. Я Меґґі Кесіді, з «Льюїс ґезетт».

Броуді її раптова поява не схвилювала.

— Що вам потрібно, Меґґі?

— З’ясувати, що відбувається, звісна річ. Поліція на Руну не щодня приїздить. — Вона широко всміхну­лася. — Просто щастя, що я приїхала провідати бабусю саме цього дня. У потрібний час у потрібному місці, еге ж?

Тепер до мене дійшло, чого вона так хутко вискочила з порома: бігла по машину. А позаяк тут усього одна дорога й «рендж-ровер» поліції стоїть перед котеджем, то знайти нас було дуже легко.

Вона обернулася до мене:

— І знову здрастуйте, докторе Гантер. Ви ж тут не до пацієнта приїхали, адже так?

— Мені все це байдуже, — обличчя Фрейзера побагрянішало, — я хочу, щоб ви звідси забралися! Негайно! Або я сам вас за шкеберки викину.

— Це буде неправомірне застосування сили, сержанте Фрейзер. Ви ж не схочете, щоб я висунула звинувачення, правда? — Вона покопирсалася в сумці на плечі та дістала диктофон. — Лише кілька коментарів, це все, про що я прошу. На Руні не щодня знаходять трупи. Ви тут саме через це, правда? Труп?

Фрейзер стиснув кулаки.

— Дункане, вистав її геть.

Вона наставила на нас диктофон.

— Є якісь здогадки, хто це може бути? Якісь підозрілі обставини?

Дункан потягнувся, щоб схопити її за руку.

— Ходімо, міс… — У його голосі чутно було нотки вибачення.

Меґґі знизала плечима, погоджуючись.

— Ну гаразд. Але ж чого ви так не хочете дати дів­чині шанс?

Вона обернулася, наче готова піти, але сумка зіслиз­нула з плеча. Дункан автоматично нахилився її підняти, і в ж ту мить Меґґі рвонула в інший бік та оббігла конс­тебля. Очі її розширилися, коли вона побачила, що саме лежить у кімнаті.

— Боже милий!

— Негайно вийдіть! — Фрейзер проштовхнувся повз Дункана й схопив її за руку. Він міцно тримав її та намагався вивести до дверей.

— Ой! Боляче! — Вона здійняла диктофон. — Я це записую. Сержант Фрейзер застосував до мене фізичну силу, він намагався вигнати мене звідси…

Фрейзер не звернув уваги.

— Якщо я побачу, що ви вештаєтеся тут поблизу, я вас заарештую. Зрозуміло?

— Це насильство!

Але Фрейзер вже випхав її з котеджу. Він повернувся до Дункана.

— Проведи її до машини та переконайся, щоб вона поїхала. Впораєшся?

— Вибачте, я…

— Просто зроби це.

Дункан поспішив надвір.

— Чудово! — скипів Фрейзер. — Саме те, чого нам бракувало, — клята шльондра!

— Вона, схоже, знає вас, — зауважив Броуді.

Фрейзер покосився на нього.

— Зараз я запишу ваші свідчення, містере Броуді, — він навмисно зробив цей образливий наголос, — і після цього ваші послуги нам не знадобляться.

Броуді стиснув зуби, але його роздратування видавало тільки це.

— Де ви плануєте влаштувати штаб, поки будете на острові?

Фрейзер блимнув із підозрою:

— А що?

— Ви не можете залишити це місце без нагляду. Принаймні зараз. Якщо хтось із вас захоче повернутися зі мною до міста, то в мене є фургон для кемпінгу, яким ви можете скористатися. Нічого особливого, але навряд ви зараз знайдете на острові щось краще. — Він здійняв брови: — Хіба що ви плануєте залишитися тут в машині на ніч?

Вираз обличчя сержанта свідчив, що він про це наперед не подумав.

— Я пошлю з вами Дункана, хай візьме фургон, — буркнув він похмуро.

У погляді Броуді, коли він кивнув мені на прощання, відчувалася якась іронія:

— Приємно було познайомитися, докторе Гантер. Щасти.

Вони з Фрейзером вийшли. Я залишився сам. Стояв у тиші маленької кімнати, намагаючись не визнавати того, як незатишно мені було лишитися тут на самоті.

«Не дуркуй». Я повернувся до кімнати, де лежали останки мертвої жінки. Коли