Саймон Бекетт - Записано на кістках. Друге розслідування, Саймон Бекетт

почав планувати, що мені потрібно зробити, відчув, як поколює волосся на загривку. Хутко обернувся, думаючи, що повернувся Дункан чи Фрейзер.

Але кімнату наповнювали лише тіні.

4

Сидячи на передньому сидінні «рендж-ровера» поруч із Фрейзером, який вів машину назад у селище, я задрімав через задушливе тепло від обігрівача та ритмічне цокання склоочищувачів. Фари витріщалися на дорогу перед нами, мов на сеансі гіпнозу, але за межами їхніх променів зовнішній світ зводився до темряви та забризканого дощем скла.

Того вечора я зробив усе, що міг. Коли Броуді повіз Дункана до селища, щоб узяти фургон, я зв’язався з Вол­лесом через рацію Фрейзера, поки сержант обмотував стрічкою котедж. Суперінтендант був іще заклопо­танішим, ніж вранці, але я виклав усе, що мені вдалося дізнатися.

— Отже, Броуді не перебільшував, — із відчутним здивуванням відгукнувся Воллес. Рація потріскувала, зв’язок міг будь-якої миті перерватися.

— Ні. — Я набрав більше повітря в легені. — Послухайте, вам це не сподобається, але, мабуть, вам варто подумати про те, щоб надіслати сюди слідчу групу.

— Кажете, на вашу думку, це вбивство? — різко запитав він.

— Ні. Але я не можу впевнено стверджувати, що це не воно. Неможливо дізнатися, що може виявитися під попелом, а я не хочу ризикувати й порушувати місце злочину.

— Але ви досі не побачили нічого такого, що дає змогу припустити, що це вбивство? — наполягав він. — Правду кажучи, з ваших слів досі випливає проти­лежне.

Зі слів так, а от мої інстинкти… Але я знав, що їх не наведеш як аргумент.

— Правильно, але…

— Отже, на цьому етапі надсилати групу буде суто пересторогою.

Я вже бачив, до чого йде.

— Якщо хочете так вважати, то так.

Він почув у моєму голосі роздратування та зітхнув.

— За звичних обставин я б надіслав вам групу вже наступного ранку. Але просто зараз у пріоритеті залізнична аварія. Люди досі заблоковані, а погода рятувальній операції не сприяє. Фургон, який лишили на колії, схоже, був вкрадений, і поставили його туди навмисно. Отже, до всього цього, я мушу враховувати версію терористичного нападу. Наразі я не можу зривати групи слідчих обстежити те, що, найімовірніше, виявиться смертю від нещасного випадку.

— А якщо ні?

— Тоді я одразу скерую до вас групу.

Зависла пауза. Я розумів його резони, але це не означало, що вони мене тішили.

— Гаразд. Але якщо я знайду щось, що мені не сподобається, я припиняю будь-яке втручання до прибуття групи, — сказав я зрештою. — І ще одне. Поки я тут, я хотів би спробувати визначити особу загиблої. Ви можете надіслати мені з бази зниклих безвісти інформацію про молодих жінок, які відповідають основному профілю мертвої жінки? Раса, зріст, вік тощо.

Воллес сказав, що надішле дані про зниклих на мій імейл, і вимкнувся без зайвих церемоній. Завершивши розмову, я сказав собі, що зробив усе, що міг. Можливо, він мав рацію. Можливо, я просто перестраховуюся.

Цього вечора я більш нічого не міг зробити. Фрейзер поставив прожектори, які живилися від акумуляторів, але вони були поганою заміною для потужних ліхтарів, які працюють від генераторів, — такі зазвичай застосовують для місць злочину. Тому я вирішив почекати денного світла, щоб по-справжньому оцінити ситуацію. Відкинувши сумніви, я дістав із робочого кейса цифрову камеру та заходився фотографувати останки.

Атмосфера занедбаного котеджу з провислою стелею й розтрісканими стінами пригнічувала. Працюючи, я намагався ігнорувати ірраціональне занепокоєння, яке переслідувало мене. Це не від жалюгідної купки кісток і попелу в центрі кімнати. Мертві мене не лякають. Я бачив смерть у більшості її форм і не вірю в привидів. Якщо мертві живуть, то тільки в наших думках і серцях.

Принаймні мої живуть саме там.

Але в цій самотності у закинутому котеджі було щось неприємне. Я списав свої відчуття на втому й жалісне завивання вітру, на темні тіні в кожному кутку, куди не потрапляло світло прожектора. Я сказав собі, що найбільша небезпека полягає в тому, що старовинний дах котеджу може поховати останки під собою. На вигляд він був дуже ненадійний, а погода погіршувалася, і я не хотів, щоб раптова завала пошкодила крихкі кістки до того, як я матиму змогу їх оглянути.

Я саме закінчив фотографувати, коли Дункан повернувся з трейлером Броуді — маленьким фургончиком «Віннебаґо» з окремим, автономним житловим приміщенням. Доволі тісний усередині, він, утім, виявився таким же ретельно чистим і охайним, як і авто колишнього інспектора.

— Тобі тут буде нормально. Гарно й затишно, — сказав Фрейзер Дункану, поплескавши по боку фургона. Мене чогось не здивувало те, що саме молодий конс­тебль буде чергувати тут усю ніч. Фрейзер мотнув головою в бік котеджу:

— Якщо вона знову прийде й буде до тебе прискіпуватися, дозволяю тобі її заарештувати.

— То так. Дякую щиро, — сумно відповів Дункан.

Фрейзер хрипко хихотнув. Пообіцявши привезти хлоп­цеві вечерю, він залишив Дункана за спробами запалити парафіновий обігрівач у фургоні й запропонував підвезти мене до селища. Ми проїхали близько десяти хвилин, коли я побачив щось схоже на маяк, що сяяв у темряві. Величний будинок, що я його помітив дорогою до котеджу, тепер освітлювався прожекторами.

— Мабуть, добре мати гроші, які можна ось так спалювати, — кисло прокоментував Фрейзер.

— Хто там живе?

— Чолов’яга на ім’я Стракан. Місцеві, схоже, думають, що в нього з дупи сонце світить. Приїхав сюди кілька років тому і почав сипати грошима. Полагодив дороги та будинки, оплатив нову школу та медпункт. Упакований по маківку. Має власну яхту, й дружина, мабуть, приголомшлива. — Він глузливо пирхнув. — Як вже щастить, то щастить.

Я подивився на яскраво освітлені вікна, що висіли в темряві, і на мить задумався, чому життя й удача такі прихильні до одних і такі жорстокі до інших. Тоді дорога повернула, й будинок зник з очей.

Невдовзі ми дісталися селища. Воно розкинулося перед нами в темряві розсипом яскраво-жовтих вуглинок, коли дорога спускалася до гавані. Уже видно було окремі будинки, із вікнами, запнутими фіранками, — захистом від зимової ночі.

Фрейзер, не доїжджаючи до гавані, звернув із головної дороги до вузької вулички. На пагорбі виділявся окремий високий старий будинок з охайною вивіскою: «Готель “Руна”». Заїзд здавався затишним і гостинним, хоча після такого дня будь-який прихисток зійшов би за щастя.

Ми зупинилися перед готелем. Коли я виходив з машини, дощ уже вщух. Пошматовані хмари неслися чорнильним небом, де-не-де проглядали яскраві зорі та серпастий місяць, що сяяв, як розбитий опал. Ніч була холодна, але промите дощем повітря