Саймон Бекетт - Записано на кістках. Друге розслідування, Саймон Бекетт

несло солону свіжість. Було так тихо, аж чутно шум хвиль, які розбивалися об причал, невидимий у темряві.

Слідом за Фрейзером я ступив на ґанок і пройшов подвійними дверима. Опинився в довгому, освітленому теплими лампами коридорі, й мене огорнули приємні пахощі бджолиного воску й свіжоспеченого хліба. Відполіровані поколіннями ніг до кольору кориці голі дошки підлоги, обшиті старими сосновими панелями стіни й стеля, — не покидало враження, наче заходиш на старий корабель. Старовинний годинник непохитно стояв біля стіни, поряд із дзеркалом у рамі з червоного дерева, — амальгама свічада була поцяткована від старості.

З розсувних дверей в дальньому кінці кімнати ви­йшла молода жінка. На вигляд близько тридцяти, висока й струнка, в джинсах і синьому светрі, який відтіняв темно-руде волосся. Її носом і вилицями розсипалося сузір’я веснянок, над яким сяяли очі, зелені, мов морська хвиля.

— Feasgar math. Добрий вечір, — додала вона пере­клад для мене. Я знав, що на деяких Гебридських островах досі розмовляють гельською, але раніше чув її лише в тостах. — Припускаю, ви сержант Фрейзер і доктор Гантер?

— То так, — відповів Фрейзер, але вся його увага вже зосередилася на барі, який виднівся за прочине­ними дверима. Зсередини долинав гостинний гомін голосів і сміх.

— Я — Елен Макліод. Не знала, коли саме ви приїдете, але кімнати готові. Ви їли?

Фрейзер заледве відірвав очі від бару.

— Ще ні. Було б добре поїсти гаряченького, коли торби закинемо.

— А як щодо Дункана? — нагадав я йому.

— О, точно, — відповів він без особливого ентузіазму. — В мене там констебль чергує, треба теж нагодувати. Ви зможете спакувати йому якогось тормозка, щоб я завіз?

— Звісно.

Фрейзер знову поїдав бар голодними очима.

— Слухайте, ви можете поки провести доктора Гантера. Я… я тут почекаю.

Він уже прямував до бару. «Сітка розірваних капілярів на щоках і носі інспектора мене не обманули», — подумав я.

— Якщо він хоче перехилити чарку, то його спіткає розчарування, — зауважила Елен, — тут лише я працюю. — Вона обдарувала мене конспіративною усмішкою. — Ходім, проведу вас до вашого номера.

Сходинки зарипіли під нашою вагою, але в них відчувалася солідність та спокійна впевненість. Темно-­червоний килим, старий і вилинялий, ретельно вичистили, так само як і весь будинок.

Поки я підіймався слідом за Елен на другий поверх, краєм ока помітив, як на горішньому поверсі, там, де не горіло світло, промайнуло щось біле. Я підняв очі на наступний марш та побачив бліде обличчя маленької дівчинки, яка спостерігала за нами крізь поруччя.

Серце заколотило.

— Анно, я тобі сказала, що вже давно час лягати, — строго нагадала Елен, — повертайся до ліжка.

Маленька дівчинка сприйняла зауваження мами як запрошення спуститися сходами. Коли вона вийшла з тіні у своїй нічній сорочці, шок, який я відчув, побачивши її, вже вщух. Зблизька вона зовсім трохи ски­далася на мою доньку. Аліса була старшою, мала біляве волосся. Як у її матері. Цій малій було не більш як чотири-п’ять років, і волосся вона мала таке саме темно-­руде, як у молодої жінки.

— Не можу заснути. — Дівчинка з відвертою цікавістю витріщалася на мене. — Вітер налякав.

— Кумедно, ти через нього ніколи раніше не хвилювалася, — дорікнула Елен. — Ну ж бо, бігом до ліжка, юна леді. Я зайду поцілувати тебе й побажати на добраніч, коли покажу докторові Гантеру його кімнату.

Дівчинка ще раз глянула на мене та зробила, про що її попросили.

— Пробачте. — Елен далі йшла коридором. — У донечки, як то кажуть, здорова допитливість.

Я видушив усмішку:

— Радий це чути. Можете звати мене Девід. Їй скільки? П’ять?

— Чотири. Вона завелика для свого віку. — У голосі Елен пролунала нотка гордості. — У вас є діти?

Моє обличчя закам’яніло.

— Ні.

— Ви одружені?

— Був колись.

Елен скривилася.

— Дозвольте запитати: розлучені?

— Ні, вона померла.

Елен затулила рота долонею.

— Ох, вибачте…

— Все гаразд.

Але вона тепер дивилася на мене з розумінням.

— І не тільки дружина, так? Саме тому вас так шокувала поява Анни.

— Була майже одноліткою вашої, от і все. — Я намагався говорити так нейтрально, як тільки міг. Розумів, що вона не хотіла завдати мені болю, але видиво її доньки на сходах торкнуло свіжу рану, яка зазвичай була прихована. Я всміхнувся: — Анна, схоже, дуже ­мила дівчинка.

Елен зрозуміла натяк.

— Ви б такого не сказали, якби побачили, коли щось не по-її. Вона-то ще мала, але як настрій нападає, то добре керує.

— І у вас ще попереду підліткові роки.

Вона засміялася — добрий чистий звук. Сміх у неї був такий, наче вона сама ще дівчинка.

— Я про це навіть думати ще не хочу.

Мені стало цікаво, де батько дівчинки. Обручки Елен не носила, а з її попередніх слів випливало, що вона тут сама з малою донькою. Але то, звісно, мене не обходить.

Вона відчинила двері наприкінці коридору.

— Ось, будь ласка. Боюся, не дуже розкішно.

— Усе чудово, — запевнив я її. Так воно й було. Кімната була спартанською, але чистою та затишною. Біля односпального латунного ліжка стояв старий сосновий комод, з іншого — шафа для одягу. Акуратно відкинуте тартанове покривало на ліжку відкривало хрусткі білі простирадла.

— Ванна в кінці коридору. Спільна, але тільки для вас та сержанта Фрейзера. У нас в цю пору року гостей небагато.

У голосі її чулося: «Що поробиш, так вже є».

— Ну, я піду, ви самі розберетеся. Просто спускайтеся до бару, коли будете готові вечеряти.

Принаймні на комоді стояв телефон і в мене буде можливість зателефонувати Дженні.

— Я тут зможу десь вийти в інтернет? Хотілося б перевірити пошту.

— Якщо у вас із собою ноутбук, можна скористатися цією телефонною лінією. Бездротового в нас ще немає, але тут широкосмугова мережа.

— У вас широкосмуговий? — здивувався я.

— А ви думали, ми тут димові сигнали посилаємо?

— Ні, просто…

Вона всміхнулася, побачивши, як я зніяковів.

— Усе гаразд. Я вас не звинувачую. У нас досі буває, що немає електрики та зв’язок зникає, коли погода погана. Отже, ми ще не настільки досконалі. Але все досить добре працює — здебільшого.

Коли вона пішла, я гепнувся на ліжко. Пружини прийняли мою