Саймон Бекетт - Записано на кістках. Друге розслідування, Саймон Бекетт

вагу й відповіли металевим скреготом. Боже.­ Виявляється, я стомився значно сильніше, ніж гадав. Зустріч на сходах пробила захисні мури, які я так ретельно вибудовував після загибелі Кари й Аліси. Надто довго довелося мені йти до того стану, коли я змирився з тим, що досі живий, а мої дружина й дочка — ні. Дженні цьому дуже допомогла, і я був їй справді вдячний за наданий мені другий шанс.

Але час від часу біль утрати навалювався з такою силою, від якої перехоплювало подих. Я протер очі. Втома таки наздогнала. День був довгий. І він ще не закінчився.

Я дістав із сумки ноутбук і поставив на комод. Зняв слухавку, щоб зателефонувати Дженні, чекаючи, поки комп’ютер запуститься. Вона вже мала повернутися з роботи, до своєї квартири в Клепгемі, де ми неофіційно жили разом. Неофіційно тому, що я все ще мав власну квартиру в Східному Лондоні, хоч майже ніколи там не залишався. Коли ми покинули Норфолк вісімнадцять місяців тому, поки Дженні ще оговтувалася після викрадення, яке ледь не вартувало їй життя, ми обоє відчули, що було б добре для нас зберегти певний ступінь незалежності. Здебільшого так і було.

Лише нещодавно в наших стосунках почали з’являтися перші тріщини.

Я знав, що це здебільшого моя провина. Коли ми з Дженні познайомилися, я був звичайним терапевтом. Технічно я ним і залишався, але робота, яку виконував зараз, була зовсім іншою. І вона не тільки часто забирала мене з дому, а й болісно нагадувала про той час — і досвід, — який Дженні воліла б забути.

Я не знав, як розв’язати цей вузол. Моя робота була такою ж частиною мене, як дихання, але я не міг уявити, що втрачу Дженні. Проте вже починав думати, що незабаром мені доведеться вибирати між ними.

Пролунало кілька гудків, нарешті вона відповіла.

— Привіт, це я, — сказав я.

— Привіт, — натягнута пауза. — Отже, як там Зовнішні Гебриди?

— Мокрі й холодні. А в тебе як день минув?

— Чудово.

Дженні працювала вчителькою. У Лондоні важко знайти таку роботу, але їй трапилася неповна ставка в дитячому садку, їй дуже подобалося це місце. Вона прекрасно знала свою справу й добре ладнала з дітьми. Я знав, що вона мріє про свою дитину. Але сам не був упевнений, чи хочу спробувати знову.

Я не міг витримати цієї неприродної натягнутості, що зависла поміж нами.

— Слухай, вибач за те, що я раніше наговорив.

— Не має значення.

— Має. Я просто хочу пояснити

— Не треба. Будь ласка, — додала вона, вже не з таким притиском. — Сенсу нема. Ти зараз там. Я була розчарована, що ти сьогодні не приїдеш.

— Це ж тільки день-два, — промимрив я, розуміючи, що за оливкову гілку примирення ця фраза навряд чи зійде.

— Ок.

Мовчанка затягувалася.

— Я, мабуть, піду, — проговорив я згодом. — Зателефоную тобі завтра ввечері.

І почув її видих:

— Девіде…

У мені все захололо.

— Що?

Знову пауза.

— Нічого. Просто чекаю, коли побачу тебе. От і все.

Я сказав їй, що теж чекаю, і неохоче повісив слухавку. Залишився на певний час у ліжку, гадаючи, що вона мала сказати й не сказала. Що б воно не було, навряд чи я волів би це почути.

Зітхнувши, я під’єднав камеру до ноутбука й завантажив фотографії з котеджу. Понад сотню кадрів останків, знятих з усіх боків. Я швидко переглянув їх, переконавшись, що нічого не пропустив. Знебарвлений спалахом, вигляд уцілілих рук і ніг не втратив здатності шокувати. Я довше вивчав зображення зламаного черепа. Він був схожий на незліченну кількість інших, які я бачив після пожежі. Майже хрестоматійний випадок вибуху черепної коробки.

То чому ж я відчував, що щось пропустив? Я так довго вдивлявся в екран, що заболіли очі, проте так і не знайшов нічого, що мене тривожило. Зрештою вирішив, що й не знайду. «Воллес, мабуть, має рацію. Ми всі тут просто перестрахувалися».

Я створив резервні копії файлів на флешці, а потім під’єднав ноутбук до інтернет-сервера готелю, щоб пере­вірити пошту. Файли зниклих безвісти, про які я просив Воллеса, ще не надійшли, тож я відповів на термінові повідомлення, розтягнувся на ліжку й заплющив очі. Ледь не заснув, але шлунок голосно бурчав, нагадуючи про те, що їсти все одно треба, втомився чи ні.

Я змусив себе вибратися з ліжка й попрямував до дверей. Проходячи повз вікно, мимоволі визирнув надвір. Моє відображення дивилося на мене з темного скла, вкритого дощем, але на секунду мені здалося, що я побачив щось — когось — зовні.

Я підійшов і вдивився в темну шибку. Надворі внизу стояв самотній вуличний ліхтар — яскраво-жовта пляма в темряві. Але, за винятком цього, нічна вулиця була порожня.

«Гра світла», — заспокоїв я себе. Вимкнув світло в номері та спустився на перший поверх.

5

Бар виявився маленьким затишним закутком, куди втиснулося кілька столиків. Як і в холі, стіни були обшиті сосновими панелями, тому здавалося, що заходиш у велику дерев’яну коробку. Камін біля стіни було оздоблено мушлями. У вогнищі палав торф’яний брикет, сповнюючи кімнату насиченим пряним ароматом.

Клієнтів набралося менше дюжини, але цього вистачало: пожвавлення без відчуття натовпу. В розмовах лунала цікава суміш мелодійної шотландської говірки та жорсткіших приголосних гельської. Я увійшов до бару й помітив на собі кілька цікавих поглядів. Очевидно, чутка про те, що знайшли в старому фермерському котеджі, вже поширилася — поза сумнівом, стараннями Меґґі Кесіді. Але після першої цікавості всі повернулися до своїх справ. Біля вікна двоє старих грали в доміно, стакато чорних прямокутників лунало контрапунктом до дзвякання келихів. Кінрос, бородатий капітан порома, розмовляв біля бару зі здоровенним пузатим чолов’ягою. До них приєдналася неохайна жінка років за сорок, її хрипкий сміх та прокурений голос перекривали загальний галас.

Усі столики виявилися зайнятими. Фрейзера не було видно, і я подумав, що він, мабуть, повіз вечерю Дункану до трейлера. Я трохи зніяковів, як завжди буває, коли чужинець вдирається в тісну компанію.

— Докторе Гантер. — Броуді вмостився за столиком біля вогню й махав мені рукою. Біля ніг на підлозі дрімала, скрутившись калачиком, стара бордер-колі. — Сядете коло мене?

— Дякую. — Я зрадів знайомому обличчю й пробрався повз гравців у доміно.

— Можна вас пригостити? — Перед ним на столі стояв кухоль із чаєм. Я досі не поїв, але випивка була б не зайвою.

— Віскі, дякую.

Він пішов до бару, а я влаштувався на стільці навпроти нього. Кінрос посунувся та кивнув Броуді. Скоріш як простий знак поваги, ніж