Саймон Бекетт - Записано на кістках. Друге розслідування, Саймон Бекетт

дружби. Ніхто не обслуговував, тому Броуді просто налив мірку віскі в склянку та зробив нотатку крейдою на дошці над баром.

— Ось, будь ласка. П’ятнадцятирічний солодовий Айлі. — Він поставив переді мною склянку й маленький глечик води.

Я поглянув на його чай.

— А ви самі не п’єте?

— Більше не п’ю. — Він здійняв своє горня. — Slàinte[6].

Я додав трішки води в солод.

— Ваше здоров’я.

— То ви там ще багато зробили після того, як я поїхав? — похмуро запитав він. — Вибачте, що допитуюся, не треба було. Старі звички, це ж таке.

— Та й нема що вам розповідати, так чи так.

Він кивнув та змінив тему.

— Як там у трейлері розмістилися?

— Нормально, гадаю. Принаймні для Дункана.

Броуді всміхнувся.

— Витяг коротку соломинку, не пощастило, еге ж? Ну то таке, до того, як піде у відставку, йому ще сидіти й сидіти в засідках значно гірших, ніж ця. Коли я саме на пенсію пішов, то цей фургон мені добре послужив. Але зараз від нього користі небагато, відколи я тут.

— Дункан казав, ви з його батьком працювали.

Він замислено всміхнувся.

— То так. Світ тісний, еге ж? Ми разом служили в Територіальній армії[7], коли ще були зеленими констеблями. Востаннє, коли я бачив Сенді, його малий ще до школи ходив. — Він похитав головою. — Куди це час летить, еге ж? Ось ти ганяєшся за всілякими пройдисвітами та думаєш про просування по службі, а ось ти вже…

Він перервався й розцвів усмішкою, бо підійшла Елен.

— Може, я вам попоїсти принесу, докторе Гантер? — запитала вона.

— Звучить заманливо. І звіть мене Девід.

— Девіде, — виправилася вона з усмішкою. — Сподіваюся, Ендрю вас тут не дуже дістає. Ви ж знаєте, які вони — поліціянти на спочинку.

Броуді погрозив пальцем, удавано строго.

— Обережно, це наклеп.

— Шматок домашнього яблучного пирога виправить ситуацію?

Він скрушно поплескав по животі.

— Спокусливо, але краще втримаюся.

— Небо на землю не обвалиться, якщо ви трішки себе побалуєте.

— Ніколи не можна наперед сказати.

Елен засміялася.

— То так. Нагадаю, коли ви знову напихатимете Анну цукерками.

Велетень, з яким теревенив Кінрос, раптом підвищив голос:

— Ще по ковточку, Елен?

— Хвилинку, Шоне.

— То ми собі самі наллємо, га? Вмираємо зі спраги.

Це проговорила жінка, що стояла біля бару. Вона була п’яна, і, як я зрозумів з її вигляду, то був її звичний стан. Кілька років тому вона, мабуть, вирізнялася привабливістю, але зараз її риси були набряклі та приправлені гіркотою.

— Коли ти минулого разу собі наливала, Карен, ти забула записатися, — заперечила Елен. У голосі пролунала криця. — Я розмовляю. Переконана, що кілька хвилин ти переживеш.

Вона обернулася до нас і не помітила люті, що затьмарила обличчя жінки.

— Вибачте. Лише кілька чарок, і деякі люди забу­вають про манери. Отже, я саме питала, чого вам хотілося б на вечерю. Є печеня з ягняти, або можу вам сендвіч зробити.

— Печеня то чудово. Але я не проти, якщо ви спочатку їх обслужите.

— Почекають. Це їм на користь.

— Елен, — тихо почав Броуді.

Вона зітхнула, всміхнулася до нього.

— То ж так. Гаразд. Знаю.

Він провів її поглядом, поки вона йшла до бару обслуговувати клієнтів.

— Елен часом буває трохи… запальна, — сказав він приязно, — і це часом призводить до суперечок, але наливають на Руні тільки в цьому готелі, тож усі або коряться її правилам, або сидять вдома. І готує вона добре. Вчилася в коледжі на великій землі. Я тут зазвичай вечеряю.

Навіть якби Фрейзер не згадав тоді на поромі, що Броуді залишився без дочки й дружини, я б здогадався, що він живе сам. У ньому була якась внутрішня самотність.

— Вона одна керує всім закладом?

— То так. Не легко, але порається — і баром заправляє, і нечастих гостей приймає.

— А з чоловіком її що сталося?

Обличчя його замкнулося.

— Не було нікого. Батько Анни — то вона когось зустріла на великий землі. Вона про це не говорить.

Я зрозумів, що й він не збирається про це говорити. Броуді прочистив горло та кивнув на компанію біля бару.

— Так чи так, давайте я вас трохи познайомлю з нашим місцевим колоритом. Кінроса ви вже зустрічали на поромі. Старий мерзотник, але йому теж дісталося. Жінка померла пару років тому, тож вони зараз з малим, з підлітком вже, удвох лишилися. Той крикун з пивним черевом — Шон Ґатрі. Був колись рибалкою, але банк забрав його човна. Має старого, намагається його полагодити, але поки що перебивається випадковими заробітками та часом допомагає Кінросу на поромі. Здебільшого нешкідливий, але якщо перебрав, краще тримайтеся подалі.

Розповідь перервав хрипкий сміх жінки.

— Карен Тейт. Опікується крамничкою, коли твереза й коли воно їй треба. Має дочку шістнадцяти років, Мері, вона… ну, вона не така, як мала б бути. Можна подумати, що матері слід бути вдома коло неї, але їй більше подобається тут щовечора бар підпирати.

Зрозуміло було, що він про все це думає.

Війнуло холодним повітрям, відчинилися двері, і за мить усередину влетів, дряпаючи кігтями підлогу, золо­тистий ретривер.

— Оскаре! Оскаре!

Слідом за собакою увійшов чоловік. На мій погляд, йому було близько сорока (плюс-мінус два роки). Прекрасне витончене обличчя сучасного Байрона. Чорне водонепроникне пальто, вочевидь дороге. Так само як і його власник, це пальто здавалося несумісним із цератовими дощовиками, яким віддавали перевагу інші мешканці острова.

Його поява змусила всіх у кімнаті замовкнути. Навіть ті, хто грав у доміно, припинили гру. Чоловік звично клацнув пальцями до собаки. Той риссю повернувся до нього, завихляв хвостом.

— Пробач, Елен, — проговорив він легко й упевнено, в його вимові чутно було рубані голосні південноафриканського акценту. — Кинувся вперед, щойно я двері відчинив.

Елен байдуже сприйняла й нового гостя, і його вибачення.

— Мав би тримати на повідці. Це ж готель, а не псарня.

— Я знаю. Більш не повториться.

Він на позір каявся, але коли