Саймон Бекетт - Записано на кістках. Друге розслідування, Саймон Бекетт

Елен відвернулася й ви­йшла, я побачив, як незнайомець швидко всміхнувся й підморгнув тим, хто пив біля бару. У відповідь засяяли широкі усмішки. Новий відвідувач був тут популярний.

— Доброго вечора всім. Незатишно сьогодні надворі, — сказав він, знімаючи пальто.

Пролунав хор «Feasgar math» і «то так». У мене склалося враження, що він міг би сказати, що вечір чудовий, і вони б так само охоче з ним погодилися. Але новий гість або не помітив їхньої поваги, або сприйняв її як належне.

— Вип’єте, містере Стракан? — незграбно запитав Кінрос.

— Ні, дякую, Ієне. Але з радістю сам пригощу шановну громаду. Вибирайте випивку й записуйте на мій рахунок. — Він усміхнувся до жінки біля бару, так, що та примружила очі. — Привіт, Карен. Давно тебе не бачив. У Мері все добре?

Вона більш піддавалася його шарму, ніж Елен. Навіть з нашого місця видно було, як вона зашарілася.

— Так, дякую, — відповіла вона, втішена, що її по­мітили.

Тільки тепер чоловік повернувся до того столика, де сиділи ми з Броуді.

— Доброго вечора, Ендрю.

Броуді у відповідь коротко кивнув. Обличчя його затверділо, мов граніт. Він переставив ноги, щоб загородити свою бордер-колі від золотого ретривера, який уже принюхувався до сучки. Новоприбулий поманив ретривера рукавичками.

— Облиш її, Оскаре, агов, собацюро.

Пес відійшов, метляючи хвостом. Його власник обда­рував мене усмішкою. Попри всю його самовпевненість, він приваблював до себе.

— А ви, мабуть, один із гостей острова, про яких я чув. Я Майкл Стракан.

Я вже здогадався, що це мав бути той самий, про кого Фрейзер розповідав мені дорогою від котеджу: неофіційний володар Руни, власник великого будинку. Проте він виявився молодшим, ніж я очікував.

— Девід Гантер. — Я взяв простягнуту руку. Сухий, міцний потиск.

— Можу я вас теж пригостити? — запропонував він.

— Ні, дякую, — відповів я.

Броуді звівся на ноги з кам’яним виразом обличчя. Вищий за Стракана майже на пів голови.

— Я вже збирався йти. Приємно було знову зустрітися, докторе Гантер. Ходім, Бесс.

Собака слухняно почимчикувала за ним.

Стракан провів його поглядом, губи скривилися в слабкій усмішці. Обернувся до мене:

— Ви не проти, якщо я до вас приєднаюся?

Він уже сідав на стілець, з якого щойно встав Броуді, звичним жестом кинувши рукавички на стіл. Чорні джинси й вугільно-сірий светр, підтягнуті вгору рукави оголили засмаглі передпліччя та швейцарський військовий годинник — цей чоловік більше скидався на мешканця Сохо, ніж Зовнішніх Гебридів.

Золотистий ретривер хлюпнувся на підлогу біля нього, так близько до тріскучого вогню, як тільки міг улаштуватися. Стракан потягнувся, почухав його за вухами і сам теж розслабився.

— Товаришуєте з Ендрю Броуді? — запитав він.

— Саме сьогодні познайомилися.

Він широко всміхнувся.

— Боюся, він мене не схвалює. Ви, мабуть, помітили. Я певний, що він був гарним поліціянтом, але боже, суворий дядько!

Я промовчав. Броуді мене досить сильно вразив. Стракан розслаблено розвалився на стільці, недбало закинув ногу на коліно.

— Я так здогадуюся, ви… як це зветься? Кримінальний антрополог? — Він усміхнувся на моє здивування. — На Руні важко щось втримати в таємниці. Особ­ливо коли на острів до бабусі приїздить репортерка.

Я знову згадав, як Меґґі Кесіді підійшла до мене поговорити на поромі. Перечепилася, ледь не впала, вдала, що пише роман, викачала з мене інформацію.

А я на це повівся.

— Не переймайтеся. — Стракан своєрідно зрозумів мій вираз обличчя. — Не так уже часто в нас трапляються такі оказії. Звісно, ми нічого такого не прагнемо. Але останній раз на острові знайшли труп, коли старий фермер намагався дістатися дому вночі після кількох зайвих чарок. Заблукав та й помер. Проте цей випадок зовсім не схожий.

Він замовк, лишивши мені можливість для відповіді.

Я не скористався. Тоді він повів далі.

— Що це було? Якийсь нещасний випадок?

— Вибачте, я справді не можу сказати.

Стракан всміхнувся, перепросив.

— Звісно, що ні. Даруйте мою цікавість. Просто я маю своєрідний приватний інтерес у цьому місці. Відповідаю за багато перепланувань, які тут відбуваються. Це привело на острів більше людей, ніж ми звикли, — підрядників і так далі. Мені б не хотілося думати, що я разом з цим імпортував проблеми з великого міста.

Він здавався справді стурбованим. Але я пильнував, щоб не потрапити в пастку.

— Вимова у вас не місцева, — зауважив я.

Він усміхнувся.

— Моя родина походить із Шотландії, але я виріс поблизу Йоганнесбурга. Ми з дружиною переїхали на Руну десь п’ять років тому.

— Далеченько від Південної Африки.

Стракан потріпав собачі вуха.

— Гадаю, що так. Ми багато подорожували, настав час пустити коріння. Мені сподобалася віддаленість цього місця. Трохи нагадало те, де я виріс. Місце, звичайно, тоді було досить депресивним. Ніякої місцевої економіки, населення скорочувалося. Ще кілька років, і спіткала б доля Сент-Кілди[8].

Я чув про Сент-Кілду — ще один Гебридський острів, покинутий у 1930-ті, який відтоді залишався порожнім. Тепер це був острів-привид, який населяли лише морські птахи та дослідники.

— Схоже, ви змогли відвернути такий кінець, — зауважив я.

Він зніяковів.

— У нас ще є куди розвиватися. І я не хотів, щоб усе приписували саме моїм заслугам. Але Руна тепер — наш дім. Ґрейс, моя дружина, опікується школою, от ми й робимо все, що можемо, кожен у свій спосіб. Тому я й хвилююся, коли чую, що сталося щось таке, як зараз. Агов, Оскаре, що там?

Золотистий ретривер нетерпляче дивився на двері. Я не чув, як хтось заходив у готель, але за мить грюкнули відчинені вхідні двері. Пес схвильовано заскиглив, застукав хвостом об підлогу.

— Не знаю як, але він завжди знає, — сказав Стракан, похитавши головою.

— Знає що? — здивувався я, і тут у бар зайшла жінка. Мені не потрібно усних підтверджень, щоб зрозуміти, що це дружина Стракана. Річ не в тім, що вона була красива, а вона таки була. Плечима білої парки від «Прада», заплямованої дощем, розсипалося густе волосся кольору воронячого крила. Волосся обрамляло обличчя із бездоганною шкірою, пухкі губи вабили погляд.

Але в ній було дещо більше. Якась енергія, чиста фізична присутність, яка, здавалося, притягувала все світло в кімнаті. Я згадав заздрісний коментар Фрейзера: «Дружина в нього, мабуть, приголомшлива».

Він