Саймон Бекетт - Записано на кістках. Друге розслідування, Саймон Бекетт

Жінка зайшла до бару з невпевненою усмішкою, але побачивши Стракана, розквітла сліпучим сяйвом.

— Он ти де! Тож ось де ти завершуєш свої поїздки «у справах», так?

У неї був такий самий південноафриканський акцент, як і в чоловіка. Стракан піднявся й поцілував її.

— Моя провина. Як ти дізналася, що я тут?

— Вийшла до крамниці, але там було зачинено, — пояснювала вона, стягуючи рукавички. Чорні, шкіряні, з хутряною облямівкою, такий собі скромний шик.

На лівій руці вона носила просту золоту обручку та перстень із діамантом, у якому переливалося блакитне світло.

— Коли іншим разом схочеш пропустити чарку, машину перед заїздом не лишай.

— То Оскар винен, затягнув мене сюди.

— Оскаре, розбишако, як ти міг? — піддражнювала вона пса, який радісно стрибав навколо неї. — Усе гаразд, заспокойся.

Вона подивилася на мене, чекаючи, коли нас познайомлять.

Її темні карі очі здавалися чорними.

— Це Девід Гантер, — відрекомендував мене Стракан. — Девіде, це моя дружина Ґрейс.

Вона всміхнулася та простягнула руку:

— Приємно познайомитися, Девіде.

Я взяв руку й відчув пахощі її парфумів, тонкі, делікатні, пряні.

— Девід — кримінальний експерт. Він приїхав з поліцією, — пояснив Стракан.

— Боже, яка жахлива історія. — Вона одразу посерйоз­нішала. — Я просто сподіваюся, що це не місцевий. Знаю, звучить егоїстично, але… ну, ви розумієте, про що я.

Я розумів. Коли доходить до біди, ми всі у своєму серці егоїсти. Підносимо молитви: «Тільки не мене, не моїх. Не зараз».

Стракан підвівся.

— Що ж, радий був познайомитися, докторе Гантер. Можливо, ще побачимося до вашого від’їзду.

Ґрейс іронічно здійняла брову:

— То мені тут навіть випити не запропонують, коли я вже тут?

— Я вас пригощу, місіс Стракан.

Пропозиція пролунала від череваня Ґатрі, і в мене виникла підозра, що біля стійки він із відривом випередив Кінроса та кількох інших. Червонясте обличчя Карен Тейт, про яку всі забули, хоч вона досі стовбичила поруч, скривилося від заздрощів.

Ґрейс Стракан тепло всміхнулася велетню.

— Дякую, Шоне, але я бачу, що Майкл уже їде.

— Вибач, люба, я гадав, ти хотіла додому, — перепросив Стракан, — збирався приготувати на вечерю мідії. Але якщо ти не голодна…

— Як на мене, це вже шантаж. — Її усмішка, адресована чоловікові, набула інтимного забарвлення.

Він обернувся до мене:

— Якщо випаде нагода перед від’їздом, раджу поглянути на могильні скелі на горі. Вони стоять групою, що незвично. Неоліт. Вони справді особливі.

— Не всі такі схиблені, як ти, любий. — Ґрейс, удаючи роздратування, похитала головою. — Майкл захоп­люється археологією. Часом я боюся, що він більше мріє про старі руїни, ніж про мене.

— Це лише цікавість, — пояснив Стракан, засоромившись. — Ходім, Оскаре, ледацюго. Вже час.

Він здійняв руку у відповідь на шанобливі побажання доброї ночі, які супроводжували їх до дверей. На виході подружжя мало не наштовхнулося на Елен, яка саме заходила з іншого боку. Вона зупинилася, ледве не перекинувши миску з печенею, що парувала.

— Пробачте, це ми винні, — сказав Стракан, обіймаючи Ґрейс за талію.

— Зовсім ні. — Елен чемно всміхнулася їм обом.

Мені здалося, що на її обличчі промайнуло щось, коли вона дивилася на іншу жінку, але це зникло, перш ніж я встиг переконатися.

— Добрий вечір, місіс Стракан.

У голосі її мені почулася стриманість, але Ґрейс, здається, нічого не помітила.

— Привіт, Елен. Вам сподобався малюнок, який Анна днями зробила в школі?

— Він уже на холодильнику, поруч із рештою галереї.

— Вона справді подає надії. Можете нею пишатися.

— Так і є.

Стракан рушив до дверей. Здавалося, йому якнайсильніше кортіло піти.

— Гаразд, гаразд, працюйте. Не заважатиму. Добраніч.

Обличчя Елен було настільки позбавлене емоцій, що здавалося маскою. Вона поставила переді мною тарілку і, вже відвертаючись, відповіла на мою по­дяку сумною усмішкою. Коли господиня вийшла, я подумав, що Броуді був не єдиною людиною на Руні, на яку не надто велике враження справляє золота пара острова.

— Сука.

Слово, здавалося, прогриміло в тиші бару. Губи Карен Тейт були гірко стиснуті, вона сердито дивилася на двері, але було незрозуміло, кому з двох жінок, які щойно вийшли, була адресована лайка.

Кінрос тицьнув у неї пальцем, кинув сердитий погляд поверх темної бороди.

— Тобі вже досить, Карен.

— Але вона така є. Заткнися…

— Карен!

Вона обурено затихла. Поступово звичайні звуки бару знову заповнювали тишу. Відновилося клацання фігурок доміно, напруга, яка виникла на мить, роз­віялася.

Я підчепив виделкою баранячу печеню. Елен була чудовою куховаркою, як і сказав Броуді. Коли я їв, то раптом відчув на собі чийсь погляд. Я підвів очі й побачив, що Кінрос дивиться на мене з-за бару. Він на мить витримав мій погляд із холодно-настороженим виразом обличчя, а потім повільно відвернувся.

Коли я прокинувся, в номері було темно. Єдине світло падало з вікна, де вуличний ліхтар освітлював розсіяним променем запнуті штори. Панувала неприродна тиша. Здавалося, що вітер і дощ припинилися, не залишивши навіть шепоту. Єдиним звуком було моє дихання, рівномірні вдихи й видихи, але це могло бути й ще чиєсь дихання.

Не знаю, коли я зрозумів, що не один. Це було радше усвідомлення іншої присутності, ніж раптовий шок. У тьмяному світлі з вікна я подивився на підніжжя свого ліжка й побачив, що там хтось сидить.

У темряві виднілася лише темна фігура, і якимось чином я зрозумів, що це жінка. Вона дивилася на мене, але я чомусь не відчував ні подиву, ні страху. Тільки вагу її німого очікування.

Кара?

Але надія була лише рефлексом пробудження. Хто б це не був, то не моя померла дружина.

Хто ти? Я сказав — чи подумав, що сказав. Ці слова, здавалося, навіть не потурбували холодного повітря кімнати. Постать не відповіла. Просто далі собі терпляче пильнувала, ніби всі відповіді, що мені коли-небудь знадобляться, були вже викладені для мене. Я дивився, намагаючись збагнути риси — чи намір. Але не міг розібрати ні того, ні іншого.

Я підскочив, коли порив вітру струснув вікно. Вражений, озирнувся,