Вікторія Франко - Обираю тебе, Вікторія Франко

— Тут все трохи складніше… — враз змінився в лиці юнак, засмучено опустивши очі. — На жаль, таким є покарання для їхніх предків, які за свого життя робили страшні речі. Вони наївно вважали, що не доведеться платити за свої вчинки, але не врахували, що у всесвіті завжди вмикається принцип збереження енергії. Вона нікуди не зникає і нізвідки не береться. Лише перероджується. 

— Це несправедливо! — голосно заперечила я, нервово стиснувши руками ковдру. — Покарання мають нести ті, хто винен. Чого ти не забрав життя у тих, хто ніс зло на цю землю? Чому мовчки спостерігав за їхніми діяннями й дозволяв їх вчиняти? А тепер через це страждають невинні.

— Бо мені заборонено втручатися, — відрізав хлопець, грізно насупивши брови. — Думаєш мені це подобається? Ні. Рада посилає випробування на Землю, в надії об’єднати людей. Вони вважають, що це єдиний шлях до вашого порятунку. Вже мільйони разів я переконував їх в тому, що жодні біди не дадуть потрібного ефекту. Але марно.

Хлопець замовк, напруживши вилиці. В мені ж наче щось обірвалося після його тиради. Повільно вивільнившись від ковдри, я сіла на край ліжка, бажаючи якось підтримати Янгола. Втім, гадки не мала, як це зробити… Та й взагалі не знала, чи хотів він цього.

— Єво, віриш чи ні, але мені неймовірно боляче спостерігати за тим, як розгортається чергова трагедія і не мати права запобігти їй, — знову заговорив юнак, підвівши на мене свої карі намистини. — Більшість з вас слабкодухі. Тому перш ніж невеличка зграя сильних зупинить чергового нелюда, мене змусять забрати мільйони життів. Ти навіть не уявляєш собі, яке це жахливе катування.

З кожним новим словом Янгол більше відкривався переді мною, однак у мене від його одкровень все ніби хололо всередині.

— Тобто, ти хочеш сказати, що тобі боляче це робити? — запитала пошепки, нервово облизавши губи.

Підвівшись зі свого місця, юнак підійшов максимально близько, й простягнув до мене долоню. Несміливо вклавши в неї свою руку, я вмить відчула як тіло пронизав крижаний холод і суміш сильних емоцій, змусивши мене інстинктивно сіпнутися. Втім, Янгол не дав мені вивільнитися, міцно стиснувши руку. Чого я тільки не відчула в цю мить: різкий біль, всеосяжний страх, паніку, глибокий відчай. До всього, ще й слух нещадно мучили жалібні благання. І наче насмішка, поміж усього цього хаосу слабо майоріли краплини спокою і довгоочікуваного умиротворення. 

— Що це? — насилу виштовхнула із себе два слова, шоковано витріщаючись на Янгола.

— Те, з чим я живу щодня. Емоції людей в останні секунди перед їхньою смертю. 

Глитнувши, я опустила очі, й відчула як щоками враз побігли зрадницькі сльозинки, а до горла підступила нудота.

— Це жахливо…

— Так. Сумнівне задоволення, — спокійно підтвердив хлопець, врешті відпустивши мою руку. Перетнувши кімнату, він обперся сідницями об підвіконня і склав руки навхрест.

— Мені шкода тебе. Чесно.

— Не варто, Єво. Я гордо несу свій хрест, бо розумію, що хтось має робити й брудну роботу. Не всім дано приносити в цей світ життя. Рада довірила мені цю важливу місію і я справлятимуся з нею стільки, скільки потрібно.

Мені подобалося спілкуватися з цим Янголом. Він був щирим і прямолінійним. Нагадував мого Адама. Не цурався відкрито обговорювати важкі, але потрібні теми. Єдиним мінусом було те, що від наших нелегких розмов я почувалася виснаженою.

— Янголе, ти нещодавно сказав, що іноді людині дозволяють ще трохи пожити. Навіть тоді, коли її час на Землі вичерпано, — тихенько зачепила я тему, яка найбільше цікавила мене в цю мить.

— Ага. Якщо людина всіма силами чіпляється за життя доводячи, що воно їй потрібне, Рада часом дає їй таку можливість. 

— А зі мною таке можливо? — запитала несміливо, згадавши слова Янгола про те, що мені залишилося жити всього тиждень. Очікуючи його відповіді, я немов дитина, сподівалася на диво і в цей момент навіть не дихала.

— Ні, — одразу ж відрізав хлопець, мотнувши головою. Знову наблизившись до мене, він провів рукою по моєму волоссю й розглядав моє обличчя, наче під мікроскопом. — Єво, ти свідомо обрала не боротися за себе. Все, чого ти хотіла — це зробити так, аби полегшити біль коханого чоловіка. Хіба ні? 

— Я просто… ти не… — белькотіла я, не знаючи як правильно відповісти. 

Адже раніше гадки не мала, що існувала можливість продовжити своє життя на Землі. 

— Єво, скажу тобі чесно, своєю жертовністю ти заслужила мою повагу. Небагато людей поводяться саме так на порозі смерті, — своєрідно підбадьорив мене Янгол, легенько торкнувшись рукою до мого плеча. — Але сумно, що по суті, обравши цей шлях, ти допустила багато помилок, й зрештою не досягла бажаного результату. Самотужки відібрала у своїх близьких можливість нормально з тобою попрощатися, а своєму чоловікові все одно зробила боляче, хоча й намагалася його вберегти. 

Серйозний погляд Янгола чітко вказував на те, що мені не варто сподіватися на диво. Враз він розвіяв мою слабку надію на порятунок, і душу знову затягнуло густим туманом смутку. Втім, я не хотіла здаватися. З дикою силою в мені прокинулося бажання жити. Схопивши Янгола за лацкани сорочки, я мотала головою, наче божевільна. Не бажала відпускати його і погоджуватися з тим, що зовсім скоро муситиму покинути цей світ.