Тома Глубокова - Одруження наосліп, Тома Глубокова

- Ого, яка зустріч, - хмикнув чоловік, що підійшов, уже роблячи ковток замовленого віскі, оглядаючи мене сміливим оцінювальним поглядом.

- А я вже сподівалася не зустріти тебе більше ніколи, - знизала плечима я, роздивляючись його не менш сміливо. Йому можна, а мені не можна, чи що?

Усе чорне. На ньому це виглядає стильно, до речі. З ним приказка «гарний, наче диявол» - діє в точку. Не зважаючи на брак світла в клубі, я розгледіла його темно-карі очі, під які ідеально пасували чорні джинси та трохи розстебнута сорочка.

- Не пам'ятаю, коли ми перейшли на «ти», - усмішка з губ не зникала, тому я вирішила теж бути простою... Не фліртувати ж із ним, справді!

- Не пам'ятаю, коли ти мені представився. Ти знаєш моє ім'я, адресу, але я нічого не знаю про тебе, - попри гострий тон, я залишалася спокійною, потягуючи через соломинку коктейль.

- Пригальмуй на поворотах, дитинко. Тобі паспорт показати? - він здивовано зігнув праву брову.

- Тебе звати Віталік? - зітхнула я, трохи втомившись від його секретності.

- Для тебе Віталій, крихітко, - нахилився він і обпалив моє вухо гарячим подихом, після чого не поспішаючи пішов у невідомому напрямку, а я побачила Мишка, чому невимовно зраділа. Посміхнулася широко, вирівнюючи спину.

- Хто це був? Колишній? - запитав він, замовивши віскі. Начебто просте запитання, звісно. Але він запитує надто зацікавлено, наче вже має на мене якісь плани. У першу ж зустріч? Це дивно.

- Не дай Боже. Так, знайомий, - коктейль закінчився, і настрій різко погіршився. Замовивши порцію текіли, я випила її та потягла хлопця танцювати, намагаючись забути неприємну зустріч і сподіваючись, що він пішов звідси. І забути про травмовану ногу. Завтра точно болітиме, але це зараз не так важливо. Випите знеболювальне вже працює.

Танцювали ми, повністю розчинившись у музиці й рухаючись у ритмі баса. Часом я настільки забувалася, що навіть музики не було чутно крізь завісу потоку думок і п'яну ейфорію.

Раптом Мишко мене закрутив, і я зіткнулася з іншим чоловіком. І, тільки піднявши очі, зрозуміла, що Віталій начебто чекав цього. Він стиснув мою руку і розвернув спиною до себе, обнявши за талію і не опускаючись нижче руками ні на міліметр. Та-ак... Він, здається, ще той умілий і майстерний ловелас.

- Танцюєш ти добре. Як нога? - шепнув він мені на вухо, знову обпаливши диханням шкіру на шиї. Ну, точно, ловелас!

- Я ж танцюю, - невизначено відповіла я, відчуваючи спиною спекотне тіло. Я п'яна. Точно. Не сильно, але ось для непристойних думок якраз. Він не може мені подобатися.

- Схоже, твій хлопець ревнує, - за інтонацією в голосі, я відчула його посмішку. Олено, зберися! Тверезій і вали звідси!

Але як, якщо так добре і гаряче по тілу? Якщо все тіло рухається майже проти своєї волі, щоб йому не наказував мозок.

Я вже було збиралася заперечити, що я ні з ким не зустрічаюся, однак згадала, що це зовсім не його справа. Михайло смикнув мене на себе, і я знову зіткнулася з його тілом. Обернувшись, я не побачила знайомого обличчя чи того спекотного тіла, що притискалося до мене зі спини. А потім мене знову закружляли в танці, де я на якийсь час забула про все...

Ранок видався важким. Не пам'ятаю, як опинилася у своїй квартирі. Я встала, швидко прийняла душ і випила келих шампанського. Краще було б пиво, але з дня народження цього добра не залишилося. Як добре, що мені тільки завтра на роботу. Відпочивати від відпочинку... Уже увійшло у звичку.

Протягом дня я згадувала фрагменти вечора і половину ночі. Після запальних танців і дещо... багато алкоголю, ми вийшли з клубу розпалені й веселі. Потім ми пішли в парк, де довго цілувалися... Ем... Ну гаразд... Стоп, я, що, погодилася зустрічатися з ним? Я погодилася. Я ж не хочу... Не готова... Блін, поводжуся, як школярка... І навіщо мені давали стільки випити? Невже не можна було відвести мене спати додому?

Ще й зустріч із цим хлопцем... Він начебто нічого, але... Дивний він, легковажний. Вітряний. Ідіот. Гарний, але ідіот.

Відволіктися від думок мене змусив телефонний дзвінок. Невизначений номер, і мені слід було б здогадатися, хто це дзвонить, але не стану ж я уникати свого нового бойфренда... У перший же день... Наших стосунків. Дідько...

- Так? - відгукнулася я, вдаючи, що не здогадалася, хто це.

- Привіт, Олен. Як самопочуття? - відгукнувся на тому кінці дроту чоловічий голос. Сонний чоловічий голос.

- О, Мишко, привіт, - награно-бадьоро протягнула я, - добре, як сам?

- Голова болить, а так жити можна, - засміявся хлопець. - Може прогуляємося ввечері?

- Вибач, але мені завтра на роботу, хотіла поспати. Та й в університет треба забігти... - Почала вигадувати причини я, хоч і голова нічого путнього не вигадувала. О, треба б ще сказати про критичні дні! Чи занадто? Як тепер пояснити йому, що я не хочу з ним зустрічатися?

Біда-біда...

- Ти вчишся? - у голосі почулося здивування. Інша б образилася на те, що хлопець порахував старою, але не я. Серйозно. У неповні двадцять три роки починаєш втомлюватися від ігор у стосунки.

- На останньому курсі, - усміхнулася я, роблячи ковток кави.

- Не знав... Добре, тоді відпочивай. Я зателефоную наступного тижня.

Я відключила телефон і подивилася у вікно, закусивши губу. І чому я така правильна? Адже так завжди буває. Він мені подобається, але щоб зустрічатися... Ні, напевно, не зможу. Мишко хороший, але все не так, як я б хотіла... Але ж дізнатися все наперед неможливо, так?

Як мені тепер бути?