Сніжний Василіск - Я виткав тебе з власного безсоння, Сніжний Василіск

- В моїй академії такого не було.

- То хоч тут скуштував би, а? - Благаюче зазираю йому в очі. - Наступного разу таке можна буде з’їсти аж на Геловін. То як?

- Навіть не знаю, чи воно того варте. Це всього лише десерти.

- Золотий карамельний тарт із їстівними самоцвітами.

- Не намагайся мене гіпнотизувати. - Відвертає моє обличчя двома пальцями, дотик такий ніжний, що я готовий розтанути. Ігнорую цей жест і знову повертаю голову до нього, дивлюсь йому в очі. 

- Ну будь ласка, пішли разом. Хочеш, я на коліна стану? - І благатиму, доки щелепа не втомиться. 

- Ти зараз на лекцію спізнишся.

- Скажу їм, що це ти винен. Затримав мене через свою впертість. 

- Ти егоїст, яких пошукати. 

- То це згода? 

- Ти відстанеш, якщо я погоджуся?

- Можливо. - Він мовчки дивиться на мене кілька довгих секунд, потім глибоко зітхає.

- Я зайду суто скуштувати ті смаколики, складу тобі компанію ненадовго, так вже й бути, і піду займатися своїми справами. Півгодини, не більше. 

- Клас! Дякую, дякую! - На радощах обіймаю його на секунду, він відчутно напружується, але не встигає запротестувати. - Тоді побачимося ввечері. - Згрібаю зі столу одну гірку зошитів і виходжу з учительської, поки він не встиг передумати.

Поки розбираємо домашнє завдання і я розповідаю нову тему, вдається сконцентруватись на предметі, але як тільки даю учням невеличкий тест наприкінці заняття і всідаюся за стіл, рука сама тягнеться до телефону, щоб ще раз ненароком відкрити галерею. Від секундних обіймів на моїй шиї залишилось легке відлуння його парфумів, що так і дражнить мій чутливий нюх. Як же ти смачно пахнеш, Сіріусе. Так і терся б об тебе, як кіт об розлиту валеріану, допоки моя шкіра не просякнеться твоїм запахом. Треба буде взяти себе в руки ввечері. Поводитися адекватно, а не як закоханий школяр чи, гірше того, спрагла до дотику тварина. Ми тільки почали нормально спілкуватись, якось навіть трохи зближуватися. Не хочу, щоб йому поряд зі мною було соромно або огидно. Та і самому не хочеться бути посміховиськом. 

Після цього заняття в мене вікно, потім лекція у третьокурсників, і на сьогодні все. Як раз маю встигнути до… Боже, ну я й ідіот. Я ж нікуди не встигну! Моя остання лекція завершується о 19:30, коли корпоратив починається о 19. Звичайно, поки всі зберуться, поки слово від директора, слово від завучів, десь півгодини і пройде, але все одно кепсько. Плюхаюсь на свій стілець, дістаю телефон.

“Мушу трохи запізнитись, вибач.” Пишу Сіріусу. “Не розрахував, що в мене лекція до 19:30.”

Починаю перевіряти тести, щоб не сидіти з ними на вихідних. Дивлюся на екран — прочитав і мовчить. Онлайн 6 хвилин тому. Ігнорувати надумав. Ну добре. Я сам його у це втягнув, сам тепер плани міняю, сам винен. Занурююсь в роботу, коли приходить відповідь, якої я вже й не чекав.

“Тоді прийду пізніше.”

Все-таки він прийде. Моя ж ти зірочко. Нарешті вийде поспілкуватися не у робочій атмосфері. Шкода, що все ще на робочому місці, але там будуть повні столи смакоти, і музика, і святкове освітлення. Хочу побачити його вираз обличчя, коли він вперше скуштує туманні перлини з шампанським. Якщо прийду першим, треба буде відкласти для нього по одній порції найсмачнішого, щоб навіть якщо прийде пізно, спробував усе, що того варте. Я почекаю, скільки знадобиться.

Після останньої лекції йду до учительської, Сіріус сидить на своєму стільці, крутить ручку в пальцях, ноги на столі.

- Запізнюєшся.

- Вибач. - Ховаю матеріали в ящик столу. - Готовий?

- Ходімо.

- В спортзалі ще не був?

- Ні, навіть не шукав його. 

- Тоді зараз покажу. - Потягуюся, поки йдемо по коридору. - Відпочив після занять?

- Розібрався з деякими справами.

- Тоді точно заслужив смачненького. - Усміхаюсь йому. На серці так тепло від того, що він поруч. - Дякую, що прийшов.

- Мене твої десерти заінтригували. Сподіваюся, вони там будуть. 

- Будуть, будуть. 

У спортзалі грає музика, зібрався увесь викладацький склад. Промову ми, очевидно, пропустили — нічого не втратили. Іду до столику з закусками, беру по кошику з ікрою райдужної риби для себе і Сіріуса, і веду його до столу із десертами. Окрім тих, що я йому вже анонсував, там ще стоять пудинг, прикрашений квітами, що світяться в темряві, ванільно-цитрусові кекси з блискучими золотими піщинками, і смарагдовий торт зі смаком зеленого чаю і лимонного суфле. Бачу, як у Сіріуса блищать очі, коли він вивчає разномаїття незвичних йому десертів. Який же ти красунчик. Витвір мистецтва. Такі витончені риси, на них молитися можна. Молитися і проклинати за те, що не йдуть з голови, не полишають у спокої ні на мить. А ти про це навіть не здогадуєшся. 

- Ну як тобі? - Питаю після того, як він вже спробував два десерти. 

- Поки що все дуже смачно. Шкода, що все за раз не спробуєш.

- Можемо поділити навпіл кожен десерт, що скажеш? - Погоджуйся, погоджуйся, погоджуйся.

- Взагалі-то слушна думка. Мм, це суфле просто неймовірне. 

- А ось це спробуй. - Відламую шматочок свого пудингу із сяючою неоново-блакитною квіточкою всередині і простягаю йому. Вагається пару секунд, але все ж бере шматочок, губами стягуючи сяючу желеподібну субстанцію з моєї виделки. - А знаєш, яка в цього десерту фішка? - Висовую язик — він світиться неоново-синім. Сіріус роздивляється з секунду і всміхається.

- Це як жуйки, що фарбують язик, тільки пудинг? Мило. - Мило, кажеш? А мені от цікаво було б побачити, як світиться твій прутень після того, як я оближу його цим неоновим язиком з кожного ракурсу. 

- Від смарагдового торту така ж історія, тільки колір інший. - Відрізаю маленький шматочок, протягую йому на блюдечку, щоб він відламав своєю виделкою, залишок згрібаю своєю, по котрій хвилину тому він пройшовся губами. Це можна вважати за певного роду поцілунок?