Сніжний Василіск - Я виткав тебе з власного безсоння, Сніжний Василіск

- Ні, навпаки. - Опускаю зошити на свій стіл. Кепсько, кажеш? Та ти виглядаєш, як найапетитніший десерт у французькій кондитерській. Як ласий шматочок, який я б облизував з ніг до голови. - Цікаво просто. Бо не віриться, що жодного разу не застосовував це задля власної вигоди.

- Було й таке, звичайно. - Сідає за свій стіл, відкриває робочий ноутбук. - Але не у коханні і не в навчанні. Тут все має бути чесно. 

- Добре. Вірю. - Сідаю заповнювати план занять на завтра. - Якщо ти вродливий і кмітливий, дійсно можна всього досягти без магії. 

- А ти б таке задля власних цілей використовував?

- Якщо подумати, в деяких незначних речах, мабуть так. Знаєш, коли півгодини стоїш у черзі і запізнюєшся, а перед тобою хтось починає сваритися із персоналом через якусь дрібницю. Так і хочеться сказати — “затули пельку і вали вже звідси”. Або коли під час довгої поїздки пощастить сидіти поруч з галасливою дитиною, яка навіть батьків не слухається і волає без причини. Хочеться ввічливо і ефективно попросити помовчати залишок дороги. 

- Ну тут я навіть проти нічого не маю. - Сміється. - Так і я робив.

- Серйозно?

- А знаєш, як я цей талант, взагалі, відкрив? Травень місяць. Я першокласник. Спека така, що у класі дихати нічим. Десь година, як повернулись з їдальні, де годували так, що я був щасливий, що можу обмежитись компотом. Йде урок, однокласниці від спеки і, мабуть, отруєння стає погано, вона повертається до проходу і починає блювати. Всі, звичайно, фукають, відвертаються, мені й самому так огидно стає, кажу вголос — “фу, перестань”, і треба було бачити вирази облич, включаючи моє, коли увесь цей потік застрягає у неї в горлі, і вона сидить, очі круглі, а воно ні туди, ні сюди. Добре, хоч не задихнулась.

- Фу, яка бридота. - Закриваю обличчя руками, впершись ліктями на стіл. - Боже, Сіріусе, ну й історія. Я до кінця дня не їстиму.

- Не все в житті прикрашене рожевими зефірками. 

- Це було огидно.

- Це дійсно було огидно. - Сміється. - Досі забути не можу.

- Мені аж захотілося відвести тебе до Клаудії, місцевої психологині. Вона може вибірково стирати спогади. Може, полегшало б.

- Та ні, дякую. - Потягується вгору. - Всі ці спогади, навіть погані — частина мого життя, яке привело мене туди, де я зараз, і зробило тим, хто я є. 

- Справедливо.

- А сам колись спогади стирав? 

- Ні, хоча деяких часом хотів позбутися. Наприклад, як я у середній школі випадково ледь не відірвав однокласнику голову. В нього так і залишився шрам на шиї.

- Ого. - Висувається з-за екрану ноутбука. - Це як таке трапилось?

- Посварилися. Я в перехідному віці був доволі запальним, до того ж спершу робив, потім думав. Слово за слово, він мені по морді, я йому по морді, він мене обізвав, і я, геть не думаючи про наслідки, створюю на ньому товстий гранований нашийник із криги, він врізається в шию, ріже шкіру, кров тече, він починає репетувати й задихатися, всі кричать, розбігаються. - Зітхаю, витрушуючи спогади із голови. - Досі вважаю, що по-дибільному вчинив. Міг його запросто вбити.  

- І що тобі за це було? 

- Відсторонили від занять на два тижні. В результаті все оформили, як нещасний випадок. Батьки між собою розбиралися, мене вдома навіть не сварили. Похвалили, що спромігся утримати силу під контролем, уяви собі. А я себе й досі сварю, що мізки не вмикав. 

- Тому і став викладачем?

- Мм?

- Спроба вплинути на інших таких самих запальних підлітків, щоб не наробили помилок і не мучилися совістю все життя.

- Частково, мабуть. Не хочу в це закопуватися. Тільки настрій псувати.

- Як скажеш. 

- Піду візьму кави, щось втомився. Тобі взяти?

- Буду вдячний. 

Вдома до ночі дивився серіал. Згадав одну помилку з минулого, після неї в голову почали закрадатися інші, і настрій геть згас. Минуле то минуле, його треба пам’ятати і робити висновки, а не тягнути за собою непідйомною ношею і давати йому псувати теперішнє й майбутнє. Треба було відволіктись. Побігав, розім’явся, позаймався у спортзалі, дав собі час прийняти теплий душ без метушні і завалився в ліжко з ноутбуком. Кілька разів за кожну серію відволікався погортати фото. Так і заснув з телефоном в руках десь о другій ночі. Добре, що перше заняття аж після обіду. 

Коли прийшов до учительської перед першим заняттям, Сіріус вже збирався додому. На мою вдачу, йому довелося затриматись — зайшла завуч сказати, що о 19 в маленькому спортзалі буде невеличкий корпоратив з нагоди початку навчального року. Наобіцяла смаколиків. Всі наче надихнулися, загомоніли, дивлюсь на Сіріуса — наводить лад на столі, навіть очей не підвів. Нависаю над його столом, поставивши лікті на стіл і підперши руками голову.

- Підеш?

- Ні.

- Чому? Буде багато смачненького. І з колективом познайомишся ближче. 

- Не маю такого бажання. А смачненьке я і сам собі спроможний купити.

- Ну будь ласка.

- Я не люблю великі компанії, шум і п’яні балачки. Це без мене. 

- Ти розбиваєш мені серце.

- Хочеш піти — я тебе не тримаю. Чого до мене пристав? Я тобі не нянька. 

- Мені там без тебе буде нудно, навіть поговорити буде ні з ким. 

- То чому думаєш, взагалі, туди йти, якщо там нудно і нема, з ким говорити?

- Ну… - Прочищаю горло. Треба щось правдоподібне придумати. - Тільки на місцевих корпоративах подають особливу закуску з ікрою великої райдужної риби, яку дуже важко дістати. Я не знаю, які у них зв’язки, де вони її беруть, але це найсмачніший морепродукт, що я колись їв. 

- І все через якусь там закуску? - Сміється, припіднявши одну брів.

- А ще там буде неймовірної краси зоряне суфле і трюфелі, які змінюють смак в залежності від настрою того, хто їх ість. 

- Це ще як розуміти?

- Наші алхіміки готують круті еліксири для десертів. І кондитери мають доступ до унікальних інгрідієнтів, як зоряний пилок, мед тисячолітніх білих бджіл, нектар місячних квітів, усіляке таке. Це дійсно бомба, що вони виготовляють.