Страшні оповідання на ніч - Леся, Страшні оповідання на ніч

– Ну що, подруго – почав Богдан, повернувшись до Лесі – Справляйся якомога швидше, а ми чекаємо на тебе тут. Можливо, навіть багаття не гаситимемо.

– Думаю, годину я там точно проведу – відповіла Леся, – Ми багато чого ще там не обійшли, та й підвалом пройшлися лише поверхово. Ви точно не бажаєте зі мною?

Усі ми замахали головами.

– Як мінімум, не сьогодні – відповів я. – У темряві небезпечно навіть у звичайній пустці.

– А ця – обірвала мене Леся – Чим тобі незвичайна? Хлопці, це звичайнісінький занедбаний будинок. Напевно, єдиний, який ми ще не облазили у нашому селі.

– То давай повернемося сюди вдень – запропонував Назар.

– Вдень тебе зацькують забобонні сусіди, як побачать тебе поряд – стояла на своєму Леся. – Востаннє питаю – ви зі мною?

– Ми чекаємо на тебе тут – відповів за всіх Богдан.

Леся доїла свій бутерброд і підвелась.

– Обережно там, – сказав я наостанок – Сьогодні з батьком розмовляв, так він сказав, що Катерина, та, що онука баби Галі, як лазила там, то провалилася крізь стелю і звернула собі шию. Та й я собі там трохи ногу не підвернув учора.

– Добре, буду обережною – відповіла Леся і спішно попрямувала у бік будинку.

Ми продовжували дивитися їй услід, допоки її силует остаточно не зник у темряві дверного отвору. Нічний морок, що навис над будинком, здавався куди густішим і буквально зливався в один тон з темною громадою будинку, роблячи його в наших очах ще масивнішим і тому ще страшнішим. Єдине, що мені бачилося позитивним у всій цій картині і хоч трохи, але гріло душу – маленький шматочок світла, що виходив від ліхтарика Лесі, який спритно бігав усередині будинку від одного вікна до іншого.

Увесь цей час, спостерігаючи, як Леся все більше віддалялася від нас у бік проклятого будинку, і поки світло її ліхтарика не зникло з очей у його недружніх надрах, ми не промовили жодного слова. Лише після ми повернулися до вогнища, підкинули трохи дров, сіли купніше біля нього і взялися проводити вечір в очікуванні повернення нашої сміливої, але точніше буде сказати безрозсудної подруги.

Яскравий півмісяць вже встиг виринути з-за обрію, і тепер впевнено переміщався над полем, ведучи за собою безліч нових маленьких мерехтливих зірок. Леся перебувала в будинку вже цілу годину, і зважаючи на все, не поспішала повертатися до нашого табору. Всі ми встигли переодягнутися в теплі речі – сидіти біля самого вогнища було, з одного боку, тепло, але в спину постійно віяв холодний нічний вітер, а також ми встигли з’їсти практично всі харчі. Однак дещо ми залишили як для Лесі, так і для всіх нас на ранок. Іноді ми могли спостерігати з вікон світло ліхтарика Лесі, як вона переміщається по будинку, і досліджує кожен його оповитий павутинням куточок. Ніч загалом виглядала спокійною.

– Чому вона там так довго? – не витримала Мар'яна. – Я вже спати хочу.

– Там справді так багато чого досліджувати? – підтримала її сестра.

Я якраз перестав пережовувати гарячу сосиску, яку перетримав над багаттям, і відповів:

– Ну ми пройшлися дуже поверхово вчора. Вітальня, потім суміжна з нею кімната, а потім у підвал заглянули. Леся була на другому поверсі, але хто знає, скільки там кімнат.

– Та й перший поверх ми не весь обійшли – продовжив за мене Богдан. – А так там ще й горище є. І у підвалі зачитатися можна.

– Ти ж чув її, – взяла слово Марина, – Вона все обіцяла винести нам, а ми вже читатимемо і розбиратимемося. А взагалі – скільки ж вона цікавого нам скоро розповість! Може, ми даремно з нею не пішли.

– Ага, швидше за все до самого ранку будемо вислуховувати, які ми боягузи, що не пішли з нею – підсумував Назар.

– Не знаю, – сказала Мар'яна, – Я б туди і за гроші не пішла в такий пізній час. Гаразд, я спати.

Час минав, але Леся так і не поверталася до нас. Натомість світло її ліхтарика знову замиготіло у вікнах першого поверху. Ми так само сиділи біля вогнища, тільки Марина вже встигла приєднатися до своєї сестри в намет. Я подивився на годинник – його стрілки показували половину першої ночі. Богдан помітив це і звернувся до мене.

– Що, може підемо провідаємо її? Запитаємо, чи все добре.

– Так, думаю можна сходити – погодився я. Мене ніяк не залишало дрібне відчуття, що щось іде не так.

– Ти з нами? – звернувся Богдан до Назара.

– Що, я один чекатиму вас там у дворі? – здивувався Назар. – А то я заходити всередину не хотів би.

– Так і ми не будемо – сказав я, – Покличмо її, запитаємо як справи, та й може разом з нею повернемося назад.

– Ні, – трохи замислившись сказав Назар, – Дівчата вже сплять, наші речі без нагляду лежати залишаться.

– Що ти таке несеш? – іронічно відповів йому Бодя, – Яке «без нагляду». Ми туди й назад. Здалеку і так все буде видно. Ходімо.

Ми втрьох швидким кроком попрямували до будинку, підсвічуючи собі шлях. У той момент, як ми підійшли до дверей, мені здалося, що я знову чую те легке ледве вловиме завивання, але тут же мою увагу відвернув Богдан, який вже відчинив двері і пошепки, але досить гучно, гукнув у темряву.