Страшні оповідання на ніч - Леся, Страшні оповідання на ніч

– До речі, хтось бачив Лесю? – поцікавилася Марина.

– Вдень бачив, – почав Назар, – Як вона до криниці виходила з відрами. Але не підходив до неї, не розмовляли – сам зайнятий був.

Решта промовчала – ніхто більше не перетинався з Лесею.

– Може, вона забула – сказав Бодя.

– Та зараз, забуде вона таке – відповіла йому Мар'яна. – Вона швидше сама туди вже пішла, не чекаючи, поки ми звільнимось. Потрібно покликати її.

– Давайте її ще трохи почекаємо, – підсумував я, – Ми всього чекаємо її півгодини. Для неї півгодини запізнення завжди було нормою.

Ми повернулися до наших розмов на спільні теми, коли Бодя через деякий час знову торкнувся теми походу:

– Чесно кажучи, зовсім не хотів сьогодні йти.

Ми одночасно повернулися до нього.

– Не те, щоб я боявся, але ось.

Він поліз у кишеню, дістав звідти знайдену вчора газету, та розгорнув перед нами.

– Ось дивіться.

Бодя вказав пальцем на статтю. Заголовок статті говорив:

«Безжальне вбивство маленької дівчинки»

«Мешканка смт «Борова» скоїла жорстоке вбивство своєї восьмирічної доньки. З матеріалів слідства повідомляється, що маленьку дівчинку збожеволіла мати довгий час тримала у підвалі власного будинку по вулиці Котовського, після чого обезголовила. Причини вбивства не повідомляються. Першим зникненням дівчинки зацікавилася вчителька, яка згодом викликала міліцію. Тіло маленької дівчинки було виявлено у підвалі, проте голову працівникам міліції знайти так і не вдалося. Наразі проводиться медичне обстеження затриманої на несамовитість, після чого буде винесено вирок. Община вимагає довічного строку позбавлення волі».

– Який жах! – сказала Мар'яна. – За що?

– І не кажи – погодився я. – Моторошно.

– Стривай, а де саме ця вулиця – перебив Назар, – Як його, Котовського? Не пригадую такої у нас.

– Так це і є стара назва вулиці Грушевського – відповів Богдан.

– Ну, не знаю – продовжив Назар, – Тут не вказано номер будинку, це може бути абсолютно будь-який будинок по цій вулиці. Не обов'язково цей.

– Тут ти маєш рацію, звичайно – погодився Богдан, – Цілком може бути. Але така ж ймовірність, що це саме цей будинок. Я чомусь вірю у друге припущення.

У цей момент заскрипіла хвіртка і до нас вийшла Леся. Ми машинально повернулися до неї.

– Всім привіт! Як добре – всі готові! Що тут у вас? – поцікавилася вона.

Богдан показав статтю і їй. Леся швидко пробігла очима по тексту, після чого поцікавилася:

– А ти точно впевнений, що це той самий будинок? Тут навіть його номер не вказано.

– Ось-ось – не міг не погодитися Назар.

Богдан повторив свої припущення також і для Лесі.

– Ну, добре, – сказала вона, – Так навіть цікавіше. Усі взяли із собою теплі речі та їжу? Тоді пішли, бо вже починає темніти!

Ми рушили до поля. Безтурботний день на наших очах плавно добігав кінця. З останніми променями сонця, що тепер сховалися за безмежним горизонтом, зникав і мій душевний спокій перед ніччю. Її морок зараз здавався мені набагато зловіснішим, ніж раніше.

Йдучи по полю в сутінках, ми вели жваву бесіду, намагаючись підтримувати тим самим свій пригодницький настрій. Було місце і жартам, наприклад, що якщо ми зуміємо з'їсти все, що взяли з собою, то місця в наметі для Лесі точно не вистачить, і їй доведеться заночувати в будинку.

– А чому б і ні? – відповіла Леся, – Я розглядала і такий варіант.

– Цікаво, – сказав раптом Назар, – Це її поховали без голови, виходить? Чи таки знайшли голову? Ну ту дівчинку з газети.

– Фу, Назар – скривилася Марина – Навіть не хочу замислюватися про це. Навіщо ти...

Марина зітхнула.

– Ні, ну правда, – наполягав Назар, – Ну що я не так сказав?

– У моїй газеті про це не йдеться – обізвався Богдан. – Може, Леся знайде якусь інформацію. Там ще багато газет лишилося.

Леся пирхнула.

– Робити мені нічого. Знайшов секретаря. Я винесу, а ви вже читатимете.

– Так може ти там одразу голову знайдеш, і нічого читати не доведеться – пожартував Назар.

Через деякий час ми прийшли на потрібне місце і почали розставляти намети, після чого розвели багаття і вмостилися перекусити. Зірки стали активніше проявлятися на безкрайньому темно-синьому небі і через деякий час вже були схожі на справжній діамантовий розсип на чорному оксамитовому настилі. Денне тепло змінилося нічною прохолодою, і вітер, що гуляв по полю, неодноразово викликав у мене озноб по тілу, що змусило переодягнутися в теплі речі і сісти ближче до багаття. Життя в селі затихло до настання ранку, і лише стрекотіння цвіркунів та потріскування багаття оберігало нас від занурення в суцільну тишу.