Страшні оповідання на ніч - Леся, Страшні оповідання на ніч

– Тримай тут ось так, – скомандував він, і з іншим кінцем в одній руці та мультиметром в іншій пішов назад до відкритого капота.

– Тримаєш? – Перепитав він з-під капота.

– Так – коротко відповів я і сильніше притиснув кабель.

– Чорт – вилаявся батько після невеликої паузи. – А в наступну встав.

– Готово, – відповів я, як переставив кабель на одну позицію нижче.

– Точно тримаєш? – почувся голос батька з-під капота.

– Так, точно – відповів я, і для впевненості притиснув кабель сильніше.

Батько тяжко видихнув.

– Відпускай.

Батько невдоволено змотав дріт і поклав його на сидіння. Після того підійшов до ящика з інструментами і склав туди рукавички, в яких працював.

– Дріт десь обірвався, – відповів батько на мій здивований погляд, – Ніяк не зрозумію де.

Батько підібрав рушник, що весь цей час висів на відкритому капоті, і почав витиратися.

– Спекотно сьогодні – продовжив він, – Ти чому вдома сидиш, не гуляєш із друзями?

– Та так, зайняті всі – відповів я, – Ми ввечері зустрічаємося, як учора.

– До речі… Ти о котрій повернувся додому? – запитав батько. Рушником тепер він витирав шию та плечі.

– До півночі приблизно, – прибрехав я. Приблизно у цей час ми тільки-но поверталися назад полем. Додому ж я зайшов приблизно о пів на першу. – Але сьогодні, хотів сказати, я з ночівлею піду. Домовились у полі заночувати, як раніше.

Батько склав рушник, закрив капот і почав збирати в ящик інструменти.

– З ночівлею, кажеш? А матері вже говорив?

– Поки що ні.

– Добре, допоможи мені зібрати все – відповів мені батько, і я почав допомагати йому.

Якийсь час ми мовчали.

– Так, до речі, – батько різко порушив тишу, – Ви як розбиватимете свій табір, то, будь ласка, не на території дядька Юри, добре? Минулого разу я багато вислухав від нього. І за сміття, що ви після себе залишили, і за вугілля, що ще довго тліло.

– Ні, ми інше місце знайшли, навіть не знаю чиє воно – почав я вигадувати на ходу, хоча чудово розумів, що ми знову будемо саме на території дядька Юри. Тільки з іншого її кінця. – Але після себе обов'язково наведемо лад.

– Чудово.

Ми зібрали ганчір’я, дроти, інструменти, закрили машину, і понесли все до сараю, коли я вирішив поставити питання, що мучило мене.

– Тато... Ми коли учора виглядали місце для ночівлі, то поруч побачили досить дивний будинок. Виглядає як занедбаний.

– Це куди ви вийшли? В яку частину поля? – по голосу батька було чути, що він трохи напружився.

– То наче вулиця Грушевського. Точно не пам'ятаю, я там давно не був.

Батько мовчав. Я не дивився на нього в цей момент, але я точно розумів, що йому не дуже сподобалося це питання.

– Ви ж туди не заходили? – спокійним голосом перепитав він.

– Ні, – я намагався тримати голос упевненим, – просто на горизонті самотньо височіло, як якийсь похмурий замок.

 – І не ходіть туди, – відповів батько, – Так, там був витік газу, і кухня вибухнула. З того часу там ніхто не живе. Його слід було б знести – він дуже старий. Там онука баби Галі лазила на другому поверсі, провалилася крізь підлогу та шию собі зламала.

– Моторошно, – коротко відповів я. Було видно, що відповідь він вигадував на ходу, проте це було настільки правдоподібно, що змушувало задуматися над його версією.

– І, так, ця частина поля – дядька Юри, – сказав батько, коли ми вийшли з сараю і попрямували в будинок, – Так що не забудьте прибрати після себе.

***

З приходом вечора ми почали підтягуватись до нашого місця під вишнею. Усі були з сумками, наче туристи, які щойно вийшли з вокзалу. У Боді та Марини за спинами виднілися намети, до того ж Бодя тримав у руках невеликий пакет із дровами. У моєму невеликому рюкзаку лежали одні штани і тепла кофта, а решту простору зайняли бутерброди і вода.

– Ну що, всі живі, здорові? – розпочав Назар, – Родичі гарбузові.

Деякі з нас надвечір виглядали помітно втомленими, і після того, як ми облаштуємося в полі, мабуть саме вони перші підуть спати.

– Хтось узяв сосиски? – запитав Богдан, потрусивши пакетом із дровами. Всередині так само зашаріло вугілля. – А то я свої, виявляється, з'їв.

Усі засміялися.

– У мене на бутербродах, але порізані – відповів я.

– Ну, тоді разом із бутербродами їх і підсмажимо! – знайшовся з відповіддю Назар.

Помалу ми почали вести світські бесіди, і навіть трохи вдалося абстрагуватися від майбутнього походу в поле. Всі пожвавилися, незважаючи на наявну втому, але щойно почали підходити до питання, чим же зайнятися, так одразу згадали про намічені плани та їхню винуватку.