Жюль Верн - П’ятнадцятирічний капітан

— Вартісна знахідка?! — скрикнув кузен Бенедикт. — Комаха, яку не можна віднести ані до жорсткокрилих, ані до сітчастокрилих, ані до перетинчастокрилих, яка не належить до жодного з десяти відомих науці рядів, яку, найімовірніше, можна було б віднести до павукоподібних!.. Комаха, яка дуже схожа на павука! Комаха, яка була б павуком, якби мала вісім лапок, і яка все ж таки залишається комахою, оскільки має лише шість лапок. Ох, друзі мої, небо все ж таки змилувалося наді мною! Нарешті моє ім'я увійде в науку! Ця комаха отримає назву «Hexapodes Benedictus»[70]!

Радість вченого була настільки великою, що, осідлавши свого незмінного коника, він зовсім забув про всі минулі та майбутні випробування. Місіс Уелдон і Дік щиро привітали його зі знахідкою.

Тим часом каное продовжувало свій шлях темними водами ріки. Нічну тишу розсікало тільки фуркотіння гіпопотамів, що вибиралися на берег, та цокання крокодилячої луски.

Потому над верхівками дерев вийшов повний місяць. Його м'яке світло просочувалося крізь щілини в напиналі, засвічуючи нутро каное.

Раптом, з правого берега почулося приглушене тупотання, що змінилося на дудніння, неначе у темряві запрацювало одночасно декілька насосів.

Це величезне, у декілька сот голів, стадо слонів, досхочу наївшись за день волокнистих стебел рослин, перед сном прийшло на водопій. Здавалося, всі ці хоботи, що повсякчас механічно то піднімалися, то занурювалися у воду, здатні висушити річку!

Розділ вісімнадцятий. Різне

Наступного тиждня каное так само продовжувало спуск за течією. Нічого особливого за ці дні не відбулося. Протягом багатьох миль річка пролягала серед прекрасного лісу. Потім ліс скінчився і вздовж обох берегів простягнулися нескінченні, аж до обрію, зарості чагарнику.

Тут також не було жодного сліду туземця. Дік Сенд, певна річ, анітрохи не був цим засмучений, проте навколо було безліч тварин. На березі бешкетували зебри, із заростей виходили канни і «каами», граційні та витончені антилопи, які зникали із заходом сонця, поступаючись місцем леопардам, які наповнювали повітря гнівним гарчанням, і навіть левам, що стрибали у високій траві. Тим не менш, втікачі досі не мали жодної сутички з хижаками ані з річковими, ані з лісовими.

Кожного дня, найчастіше опісля обіду, Дік скеровував каное до якогось із берегів, пришвартовувався і обстежував прилеглу ділянку заростей.

Справа в тому, що маленькому загонові необхідно було час від часу повнювати припаси. У цій глушині не варто було розраховувати ані на фрукти або маніоку, ані на сорго та кукурудзу — головні складові усіх страв туземців. Все це росло тут, але в дикому вигляді, а, отже, було непридатне до вживання. Дік Сенд вимушений був полювати попри те, що звуки пострілів могли привернути чиюсь небажану увагу.

Вогонь вони добували, швидко прокручуючи дерев'яну паличку у заглибленні в сухій гілці смокви, подібно до місцевих або навіть мавп: вважають, що в такий спосіб видобувають вогонь і деякі горили. На багатті смажили м'ясо якоїсь антилопи, залишаючи шматки про запас, одразу на кілька днів. 4 липня Діку вдалося одним пострілом прикінчити «покоу», яка стала для них неабияким джерелом м'яса. Тварина була завдовжки п'ять футів, з великими, загнутими до потилиці рогами, з рудуватою шерстю, всіяною блискучими цятками, і білим черевом. Її м’ясо виявилося дуже смачним.

Через майже щоденні зупинки на полювання й кількох годин перепочинку щоночі, станом на 8 липня каное вдалося подолати лише сто миль. Однак, це було вже чимало, і Дік починав замислюватися, куди приведе їх цей нескінченний водний потік. Дотепер річка увібрала в себе лише кілька дрібних приток і скидалося на те, що вона не збирається розширюватися. Спочатку вода линула на північ, проте тепер повернула на північний захід.

Річка також забезпечувала подорожніх їжею. За допомогою колючки замість гачка на кінці довжелезного стебла ліани їм декілька разів вдавалося спіймати санджіку — дрібну рибку, дуже ніжну на смак, яку в підкопченому вигляді можна знайти в будь-якому куточку цієї країни; досить смачного чорного «узака», «мондеса» з великою головою і жорсткою щетиною замість зубів, дрібних «даг», що полюбляють проточну воду і належать до родини оселедців — вони нагадують верховодок, які водяться в Темзі.

Вдень, дев'ятого липня, ​​хоробрість Діка Сенда підтвердилася новим випробуванням. Він був сам один на березі і підкрадався до каами, роги якої стирчали над заростями чагарнику. Як тільки він вистрілив, за тридцять кроків від нього вискочив інший — набагато небезпечніший — мисливець, який, без сумніву, нагрянув за своєю здобиччю і, вочевидь, не збирався нею поступатися.

То був величезний лев з тієї породи, яку туземці називають «карама»: вони зовсім не схожі на так званих малавійських левів, позбавлених гриви. У висоту він досягав не менше п'яти футів. Казкова тварина!

Один стрибок і лев каменюкою налетів на кааму, яку куля Діка Сенда щойно звалила з ніг. З жалібним криком бідолашна тварина в гарячці забилася під пазурями грізного хижака.

Безоружний, Дік Сенд не мав часу закласти в дуло новий патрон.

Лев одразу помітив його, проте обмежився лише поглядом.

Діку вистачило мужності залишатися на місці, без найменшого поруху. Він пригадав, що саме непорушність іноді рятує в таких випадках. Він не намагався ані бігти, ані перезаряджати рушницю.

Налиті кров'ю очі хижого кота невідривно стежили за ним. Звір, здавалося, не знав, яку здобич обрати: ту, що тріпалася під лапою, чи ту, що нерухомо застигла перед ним. Якби антилопу не корчило в його кігтях, Діку Сенду настав би гаплик.

Так минули дві довгі хвилини: лев дивився на Діка Сенда, а Дік Сенд дивився на лева, навіть не кліпаючи.

Нарешті, лев одним рухом схопив пащею ще живу кааму, підібрав її, як собака підбирає зайця, і, хльостаючи по кущах жорстким хвостом, зник в густих заростях лісу.

Дік стояв нерухомо ще декілька секунд, потім обережно зрушив з місця і, повернувшись до своїх супутників, навіть не заїкнувся про небезпеку, від якої він врятувався лише завдяки своїй холоднокровності. Дійсно, якби втікачі не плили за швидкою течією річки, а змушені були б пробиратися рівнинами та лісами-помешканнями подібних до таких хижих звірів, очевидно, жодного з тих, хто врятувався з «Пілігрима», нині не залишилося б в живих.

Окрім того, якщо ця місцевість і здавалася безлюдною, вона була такою не завжди. В місцях, де берег полого спускався до води, траплялися залишки колишніх поселень. Досвідчений мандрівник, неодноразово відвідувавший цю частину Африки, на кшталт Девіда Лівінгстона, безпомилково здогадався б, у чому річ. Придивившись до огорожі з високого молочаю, що збереглася краще за солом'яні хати, на одиноку