Жюль Верн - П’ятнадцятирічний капітан

й захищало пасажирів від пекучого сонця. Така подорож майже не виснажувала, однак все ж таки була небезпечною.

Позаяк дорога до океану далека, протягом усього шляху їм необхідно було щодня добувати їжу. Це визначало необхідність полювати на берегах річки, оскільки самою риболовлею було важко прогодувати втікачів. Між тим, після нападу туземців на термітник в Діка залишилися лише одна рушниця, яку під час втечі прихопив із собою Геркулес, і дуже обмежений запас набоїв — кожен патрон був на вагу золота. Дік сподівався, що не витратить даремно жодного пострілу. Можливо, сховавшись під напиналом і вистромивши дуло рушниці, він зможе стріляти більш влучно, неначе мисливець, що причаївся в засідці.

Згідно визначень Діка Сенда, каное пливло за течією зі швидкістю щонайменше дві милі на годину. Саме тому він розраховував на те, що за добу човен подолає приблизно п'ятдесят миль. Швидкість течії вимагала від кермового бути постійно пильним, аби не натрапити на перешкоди: підводні камені, мілководдя й стовбури дерев. До того ж бистрина викликала підозри, що попереду можуть опинитися пороги і водоспади, що так часто зустрічаються на африканських річках.

Дік Сенд, якого нова зустріч з місіс Уелдон та її сином повернула до життя, прийняв на себе командування і зайняв місце на носі каное. Крізь шпаринки в трав'яному покрові він стежив за фарватером річки і то словом, то жестом віддавав накази Геркулесові, могутня рука якого тримала кормове весло, як треба зробити, аби не втратити напрямок.

Місіс Уелдон, занурившись у свої думки, лежала на підстилці з сухого листя посеред каное. Мовчазний і незадоволений кузен Бенедикт сидів біля борту, витягнувши ноги і схрестивши на грудях руки, супився, поглядаючи на Геркулеса, якому він не міг пробачити його втручання під час полювання на мантікору, міркував про свою втрачену колекцію, про ентомологічні нотатки, — навряд чи мешканцям Казонде вдасться усвідомити їхню цінність, — і час від часу машинально підносив руку до перенісся, аби підняти на лоб окуляри… Але на жаль, їх у нього не було. Що стосується малюка Джека, то він розумів, що шуміти не можна, але, оскільки, ніхто не забороняв йому рухатися, то він, подібно до свого друга Дінго, повзав рачки з одного кінця каное в інший.

Впродовж двох перших днів мандрівники харчувалися тими запасами, які Геркулесу вдалося відшукати перед від'їздом. Дік Сенд зупиняв каное лише вночі, аби дати собі кілька годин відпочинку. Однак, на берег він не висаджувався. Дік не хотів ризикувати без потреби і остаточно вирішив не виходити на сушу до тих пір, поки не з’явиться потреба поповнити запаси провізії.

Далебі мандрівка невідомою річкою, ширина якої в середньому не перевищувала ста п'ятдесяти футів, нічим особливим не вирізнялася. За течією пливло декілька плавучих острівців, які рухалися з тією ж швидкістю, що й каное. Можна було не боятися зіткнень з ними, якщо тільки їх не спинить якась перешкода.

Місцевість навколо здавалися абсолютно безлюдною: вочевидь, цю частину Казонде туземці відвідували вкрай рідко.

Вздовж річки витягнулися два ряди заростей; поміж ними, виблискуючи яскравими фарбами, скупчилися ваточник, шпажник, лілії, атрагени, рослини родини бальзамінових та селерових, алое, деревовидні папороті, пахучі чагарники, утворюючи по обидва боки їхнього шляху бордюр незрівнянної краси. Іноді узлісся тягнулося аж до самої річки. Над водою схилялися копалові дерева, акації з жорстким листям, «залізні дерева» — баугінії, стовбур яких зі сторони, звідки дмуть найхолодніші вітри, немов хутром, обріс лишайниками, смокви, які, як і мангові дерева, спираються на повітряні корені, схожі на палі, і багато інших дивовижних дерев. Дерева-велетні висотою сто футів, перепліталися гілками, вкривали річку склепінням, крізь яке не проникало сонячне світло. Подекуди ліани перекидали з берега на берег свої стовбури, утворюючи висячі мости, і 27 червня малюк Джек, замилувавшись, побачив, як подібним до такого зеленим мостом переправлялася зграя мавп, які, зчепившись хвостами, утворили живий ланцюг на випадок, якщо міст не витримає їхньої ваги.

Характерною рисою цих мавп, яких в Центральній Африці називають «соко», був досить бридкий писок: низький лоб, світло-жовті щоки, високо розміщені вуха. Вони живуть зграями-десятками, гавкають, мов собаки, і наводять страх на туземців, бо, інколи, викрадають дітей, щоб дерти їм шкіру та кусати їх. Просуваючись мостом з ліан, вони зовсім не підозрювали, що під купою трави стрімко гнаної течією, знаходиться маленький хлопчик, який міг би стати справжньою забавкою для них. Значить, маскування, придумане Діком Сендом, було вдалим: навіть ці пильні тварини обдурилися.

Того ж дня ближче до вечора, за двадцять миль від цього місця, човен раптово зупинився.

— Що трапилося? — запитав Геркулес, не відходивши від керма ані на хвилю.

— Загата, — відповів Дік Сенд. — Але загата природна.

— Треба зруйнувати її, містере Дік, — промовив Геркулес.

— Так, Геркулесе. Доведеться взятися за сокиру. — У загату врізалося декілька плавучих острівців, проте вона встояла.

— Що ж, за справу, капітане! — сказав Геркулес, переходячи на ніс каное.

Загату утворила трава, гнучкі стебла і довге блискуче листя якої, переплітаючись, спресовуються в щільну масу, схожу на дуже міцну повсть. Вона називається «тікатіка». Таким плетивом можна переправитися з одного берега на інший, неначе через міст, якщо не боятися загрузнути по коліно в цьому трав'яному болоті. Поверхня цієї загати була заквітчана неймовірно гарними лотосами.

Вже стемніло. Геркулес без особливого ризику міг вибратися з човна. Вправно орудуючи сокирою, він менш ніж за дві години перерубав посередині сплетіння трав. Загата розпалася, течія повільно віднесла до берегів обидві її частини. Каное поплило вниз по річці.

Чи потрібно говорити про те, що ця велика дитина, кузен Бенедикт, спочатку сподівався, що їм не вдасться здолати перешкоду? Подорож річкою здавалося вченому нестерпно нудною. Він з жалем згадував факторію Алвіша, свою хатинку і дорогоцінну бляшанку з колекцією. Його журба була настільки щирою, що на нього було шкода дивитися. Справді, жодної комахи! Жодної!

Як же він тішився, коли Геркулес — його «учень»! — приніс йому якусь маленьку потворну істоту, яку він зловив на стеблі тікатікі. Навдивовижу, Геркулес, передаючи свій подарунок вченому, здавалося, був чимось збентежений.

Але ж який лемент здійняв кузен Бенедикт, коли, обережно затиснувши комаху між великим і вказівним пальцями, він підніс його як найближче до своїх короткозорих очей, яким тепер не могли допомогти ані окуляри, ані лупа!

— Геркулесе! — закричав він. — Геркулесе! Ти заслужив на цілковите прощення. Кузіно Уелдон! Діку! Єдина у своєму роді комаха і, до того ж, беззперечно, африканська! Цього вже ніхто не наважиться заперечити і я віддам його тільки заодно з життям!

— Отже, це дійсно вартісна знахідка? — запитала місіс