Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма

горішнє фото і дістав запальничку. Біс його знає, на чому воно було роздруковане, та хоч скільки язичок полум’я облизував краєчок знімка, той лише ледь пожовтів — і все.

— Дідько! — лайнувся Субота, обпікшись об металевий верх запальнички.

Він схопився обома руками за фото, рвонув його в різні боки, та з таким самим успіхом можна було рвати руками лист пластику. Після кількох спроб Субота порізав шкіру на згині пальця, й на цьому вирішив облишити. Він замкнув теку в сейф, та навіть після цього волів говорити з відвідувачами не в кабінеті.

Течку він закопав пізно ввечері при місячному світлі. Подумав собі, що непогано було б прочитати над могильником якусь молитву, раз уже кояться такі дивні речі, та тієї миті усвідомив, що не знає жодної. Якісь рядки все-таки вертілися на язиці, тож Субота невпевнено пробурмотів: «Отче-єси, лети на небеси», і для певності поплював через ліве плече.

Сьогодні вранці його службовий кабінет був порожній, і для втомлених безсонням очей дільничного, це було найприємніше видовище. Та вже за годину, коли тільки відлучився до вбиральні, Субота виявив на столі не лише течку, а й цілу галерею акуратно розкладених світлин: Ксенія, що кохається із чоловіком, сфотографовані через вікно, трупи всіх трьох зниклих і вишенькою на торті — та ж таки сцена удушення товстуна. І тут дільничному вперше спало на думку, що через теку його можуть обвинуватити не лише у вбивстві власника фотостудії (до цього Субота навіть внутрішньо був готовий), а й у тому, до чого він не має жоднісінького стосунку. Будь-хто, поглянувши на таку фотовиставку, вважатиме його маніяком!

Це було занадто. Бути повішеним, як пес, без суду — стало його кошмаром ще відколи мер уперше розповів про долю попередника.

Субота замкнув вхідні двері, склав світлини в теку і потягнув до вмивальниці. Із кабінету приніс усе спиртне, яке знайшов — горілку, коньяк і навіть пів пляшки самогону, — щедро залив папку, що лежала в раковині, й підпалив. Й аж відсахнувся, очікуючи, що вона спалахне. Натомість течка ліниво зайнялася кволим блакитним полум’ям. Вогонь повзав по картонній поверхні як прозорий слимак, але чи то температура горіння була занадто низька, чи то папка виготовлена з чогось вогнетривкого… «Потрібен бензин!» — постановив Субота й рішучо покинув убиральню. І — скрикнув із несподіванки.

У його кабінеті, у його кріслі, задерши ноги на стіл, як полюбляв робити сам Субота, сидів незнайомець у червоному плащі.

— Не варто псувати хорошу річ, — сказав тоді Чоловік у Червоному. — Якщо вона вам більше не потрібна, я готовий забрати її в обмін на невелику послугу.

Чоловік у Червоному. Він був дивний: дивно говорив і говорив дивне. Безцеремонний. І водночас — ґречний. Мов кат, що запитує, чи не тисне вам зашморг.

Субота бачив його зо два рази: незнайомець у червоному плащі приїздив разом зі слідчою групою з області, коли забили кастетом отого хлопця з пожежки. І ще коли раніше — теж на вбивство… Він був якимсь великим цабе, цей Червоний Плащ, але Субота навіть не знав його на ім’я.

І ось він хтозна-як проникнув у замкнене зсередини приміщення, й сидить у його кріслі. Суботі так і кортіло запитати, як він увійшов. А ще — звідки він знає про теку і чи не він, часом, викопував її обидва рази, і як так вийшло, що там було фото трупа до того, як його знайшли… Але він побоявся. Побоявся того, що може почути у відповідь.

— Ви вже снідали? — галантно запитав Чоловік у Червоному, так наче вони були не в сраному звироднілому селищі, а в давній-добрій Англії. Чи де там іще кажуть не «пожерти зранку», а саме «поснідати»…

— Харашо, — промовив нарешті Субота й нервово озирнувся, хоча в «Мінотаврі» й надалі не було ані душі. — Давайте офіціально… Я прошу вас забрати цю папку навсіхда. Щоб вона більше не появлялася сама по собі.

— От і чудовезно, — кивнув Чоловік у Червоному. — Натомість я прошу вас про невелику послугу. Її слід виконати завтра о дев’ятнадцятій годині й ні хвилиною пізніше.

— Шо нада здєлать?

— Ви бачили, що на цукровому заводі встановили сигнальні маяки?

— Да. Усі кажуть, шо скоро начне робить. Скоріш би вже.

— А коли сподіваємося, чого не бачимо, то очікуємо того з терпеливістю, — кивнув Чоловік у Червоному.

— Да вже сили нема терпіть, — буркнув Субота.

— Так ось, завтра о сьомій вечора ви повинні прийти додому до Гали, продавчині з продуктового. Знаєте її?

— Вона в третій п’ятиетажці живе, — кивнув Субота.

— Абсолютно точно. Завтра в цей час вдома буде тільки її донька. Надя. Вона трохи незвичайна дитина.

— Знаю. Умственно одстала.

— Як скажете… Так ось, ви повинні відімкнути квартиру так, щоб вас ніхто не помітив, і сказати дівчинці, що внизу її чекає мама. Вдягніть її добре, бо надворі холодно. І виведіть на подвір’я.

— І? — напружено запитав Субота.

— І все. Гала закінчує роботу о восьмій. Думаю, варто трохи повчити її відповідальності, тому що лишати саму вдома таку дитину неправильно. Згодні? Ви виведете дівчинку на подвір’я й скажете, щоб вона чекала маму. Тільки потрібно ось що: знайдете місце, звідки добре видно червоний маячок на заводі. І покажете їй. Чуєте? Перш ніж піти, маєте обов’язково домогтися, щоб вона подивилася на маячок.

Розділ 48

Зайві рухи

Субота подумки зіжмакав спогад і спробував повернутися до реальності. «Здається, ми сіли за той самий столик», — подумав він, і ця думка видалася йому зловісною. Все одно він не розповість їм про послугу. Він нікому не розповість.

— Звідки він знав? — говорив тим часом Андрій. — Ви про це не думали? Звідки він знав, що погасне світло?

Було гамірно. Люди з площі напхалися в «Мінотавр» погрітися й поговорити. Слово «маніяк» можна було, сильно не стараючись, почути разів з десять просто дорогою від входу до шинквасу.

Вони насилу знайшли вільне місце і тепер тлумилися втрьох за крихітним столиком для двох.

— Чому зразу «знав»? — звів плечима Субота. — Не знав, навєрно.

— І чому ж тоді поперся? — наполягав Андрій. — На що розраховував? Там же люди були?

— Дак а шо такого? — поліцейський нетерпляче смикнув плечем. — Вона лежить така в снігу, а він, напрімєр, мимо проходить — нахилився, тіпа, шнурок зав’язати. І всьо. Встромив ножа і пішов собі далі. Могло й світло не гаснути.

— А камери? Він же не міг не знати, що є камери. Та й людину зарізати — це тобі не черевик поправити…

— То світло погасло не випадково? — спохмурніла Оксі.

— Припустімо, — кивнув Андрій, — просто припустімо, що не випадково. Хто з них двох краще знається на електриці?

Субота насупився:

— В електриці, канєшно, Захар… Думаєш, із щитком нахімічив? Тільки якби Борисоч не подзвонив, вони б іще чортзна скільки отих-о букв не включили. Чи Захар знав, що подзвонить?

Андрій стенув плечима:

— Усе може бути. Але тоді я не розумію, з якого дива Науменкові дарувати Христині браслет…

— Точно! — перебив дільничний. — Я йому ще кажу: «Чого трубу не береш, там Борисоч уже лайном сходить!» А він, тіпа: «Ой, телефон на морозі сів, а я не в курсах!»