Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма

— Відро… — крізь зціплені зуби сказала Ксеня, і він рвонув до вбиральні.

Вона вмить випрямилася, вхопила Андрія за рукав і зашепотіла на вухо:

— Це він! Він сфоткав Христину, а тоді зайшов у студію навпроти і роздрукував! П’ять хвилин часу! Може, й сам не усвідомлює! Може, в нього й справді дві особистості!

Повернувся Віталік із відром, і Ксеня вмить замовкла. Вона дуже правдоподібно ковтала слину і важко дихала.

— Мені вже краще… — прошепотіла вона. — Ти все-таки придурок…

— Я просто доказати вам хотів! — пояснив дільничний, і на його вустах заграла недоречна посмішка.

— Що пропонуєш робити? — запитав Андрій.

— Тут нема шо думать — треба Арсена брать. Він сильний, гад. А нам же тре’ його прижать — шоб признався. Поняв?

Ксеня випросталася, намірившись щось сказати, але Андрій м’яко поклав долоню на її зап’ясток і легенько стиснув.

— Що? Тобі знову погано? — і підморгнув так, щоб бачила тільки вона.

— Є трохи… — Оксі повільно кивнула.

— Відро ближче підсунь! — запереживав Субота.

Андрій обернувся до дільничного:

— Чуєш, а чому в чарівній папці немає фоток, як маніяк убиває жертву? Ну, щоб точно все знати? Або ж так щиросердне зізнання… Чому всі справи тут — незавершені? Якщо тека знає все наперед…

— Ось! — Субота засяяв і сів коло столу навпроти них. — У папці — начало! А довести до ума должин я, поняв? Це іспитаніє. Власть! А ти докажи, шо достойний!

— Он воно як… — промовив Андрій, і вони з Оксі перезирнулися.

— Ходімо обідати, — запропонувала раптом вона. — Заодно голови провітримо.

— Тіки табельне оддайте, — буркнув Субота.

Андрюха віддав йому пістолета і вийшов перший. Щойно за ним зачинилися двері, Ксюха, покинувши вовтузитися із застібкою, підскочила до Суботи:

— Що ти пообіцяв за те, що в тебе заберуть папку? — зашипіла вона.

— Гоніш чи шо… — Субота вкрай непереконливо показав здивування. — Хто пообіщав?

— Нє-нє, Віталічок, збрехати не вийде! — Ксенія вчепилася рукою йому в рукав. — Раз вона була не в тебе, значить, ти бачився з ним!

— Да з ким, Оксі… — поліцейський смикнув рукою, щоб випручатися. — Здуріла!

Він ступнув до дверей, але вона загородила йому дорогу.

— Що ти зробив для Чоловіка в Червоному?! — вона наблизила до нього обличчя, і її очі зблиснули дивним вогником. — Що це була за послуга?

Розділ 47

Послуга

— Послуга дуже проста, — сказав Чоловік у Червоному, зацікавлено гортаючи матеріали картонної теки. — Вона не забере у вас більше, ніж пів години.

Вони сиділи в порожньому «Мінотаврі» — вже брудному, хоч не було ще й дванадцятої. Селище ледве встигло вкутатися в тонку ковдру грудневого снігу, що не сягав і щиколотки, але денне світло вже набуло характерної зимової прозорості й надавало всім без винятку обличчям аристократичної блідості.

— І я більше це не побачу? — запитав Субота, гидливо кивнувши на течку, й мимоволі озирнувся, наче хтось міг підслуховувати.

— Скажімо так, тепер це буде не ваш клопіт, Віталію Сергійовичу, — відповів Чоловік у Червоному і закурив. — Зрештою, ви ж правильно вчинили.

— Ви так думаєте? — зрадів Субота.

— А ви хіба вважаєте інакше? — здивувався Чоловік у Червоному. — Хіба ви мали якусь іншу мету, крім того, щоб допомогти? Хіба люди не самі хотіли віддячити вам за допомогу?

— Ну, да… — невпевнено кивнув Субота.

Він ніяк не міг повірити, що Чоловік у Червоному не жартує.

— А хіба отой жирний власник ательє — хіба він не міг спершу прийти до вас і просто поговорити?

— От іминно! — палко погодився Субота.

— Хіба він не розумів, що з вами станеться, якщо фото побачить Арсен? Усі знають, на що здатен Арсен.

— Сто процентів понімав!

— А що має вчинити той, кого збираються вбити? Просто собі дивитися на вбивцю? Адже вбивця теж поки що нікого не вбив, правильно? Отож, опиратися — аморально. Чекай, поки вб’ють, а вже тоді — захищайся!

— Отлічно сказали! — засяяв Субота. — А якби я позволив йому віднести фотографії — все! У луччому случаї, ввечері я застрелив би з табельного оружія того ж таки Арсена, а тоді доказував, що він мене з вікна хотів викинути, а не просто поговорити!

— Усе так і є, Віталію Сергійовичу. Все правильно. І не факт, що довели б.

Чоловік у Червоному схвально всміхнувся, закрив теку й акуратно зав’язав шнурки на якийсь вигадливий вузол, що Субота ще такого ніколи не бачив.

— А тепер офіційно. Ви маєте попросити, щоб я забрав у вас оцю теку.

— Дак начебто ж договорилися, — не второпав Субота.

— Безумовно. Просто настав час оформити наші відносини, так би мовити. Скарги, рекламації, повернення й обмін — усе це буде неможливе. Подумайте востаннє і, якщо готові, — кажіть.

Субота замислився, він і справді все зважував. Іще пів року тому нізащо не віддав би теку. Вона була більше, ніж скарб. Вона була його сенсом. Що й казати, без неї Суботу ще влітку з вікна власної квартири пожбурив би Арсен… Він відкопував теку десь раз на місяць, щоб звично тримати у своїх руках усі нитки, а потім знову ховав. Ясна річ, напивався він у такі дні до чортиків, щоб забутися у в’язкому сні без сновидінь, черниць і запахів куркуми. У такий спосіб він мав змогу й надалі мати владу над папкою, а вона над ним — уже ні.

Та останні дні почало відбуватися щось дивне.

Позавчора вранці він відчинив двері до кабінету й остовпів. Картонна тека лежала посеред столу. Востаннє Субота закопав її ще в жовтні — і, цілком точно, весь цей час навіть не наближався до того місця. Сьогодні ж папка не просто розчепірилася в нього на столі: вона безсоромно виставила на огляд оте саме фото — дільничний душить товстуна на підлозі фотостудії.

«Хтось її відкопав», — подумав він і тяжко лигнув, тому що слово «хтось» у його голові пролунало вкрай непереконливо. Відколи помер товстун із фотостудії, Субота став єдиним власником ключа від головного входу. Подумавши це, він прожогом кинувся до задніх дверей, та вони, як і належить, були зсередини замкнені на засувку.

Поліцейського обдало потом. Субота втер чоло долонею й зауважив, що руки в нього тремтять наче в пропасниці. Він знає, що сталося. Давно вже слід було зізнатися собі в цьому — він чудово знає, що ніхто й ніколи не підкладав йому в папку нових фотографій. Ніхто не діставав теку із сейфа, щоб викласти на столі спеціально до приходу дільничного. Давно слід було сказати собі правду.

«Вона сама», — прошепотів Субота і тяжко ковтнув. Він сховав злощасну світлину під самий спід, поклав папку в коробку і знову закопав. Цього разу в іншому місці — в самому кутку, за гаражем, так наче це щось змінювало.

Наступного дня перше, що побачив Субота, коли увійшов у кабінет, була розгорнута папка на робочому столі. Згори лежала фотографія, на якій він душив шнуром жирного власника фотостудії, а той висолопив із рота фіолетового язика, здоровецького, наче в собаки.

— Там підождіть! — перелякано верескнув дільничний, тому що прийшов не сам, і двоє відвідувачів мало не впхнулися в кабінет.

Субота грюкнув дверима й кинувся до течки. Перш ніж сховати її в сейф, він причинив вікно, схопив