Наталія Ярославівна Матолінець - Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець

Схаменися, Гайраку. Якби я не сказала їй зашпилити волосся, вона б і не подумала…

— Я почув вас, матінко, — усміхнувся Жаррак.

— Чого так посміхаєшся? — Маестра примітила на його лиці надмір безтурботності, котрий не в’язався з їхньою розмовою ніяк. — Ти здоровий?

— Я прекрасно почуваюся, матінко. Отже, ми з Канре негайно поїдемо з цього дому, якщо ви цього дійсно бажаєте.

Маестра Генріена зміряла сина поглядом, шукаючи слабке місце, але оцей його усміх, оцей підступний спокій — вони тривожили її, тривожили незриме материнське чуття: щось відбувається, щось вислизає з поля зору.

Вона опустилася в крісло й хитнула головою.

— Тоді ти вмреш для мене, Гайраку. Згинеш без сліду. Посмієш поїхати — і ти мертвий для мене. Донька згинула — і син згине. Так і знай.

— Я почув вас, матінко, — повторив він, мовби на зло усміхаючись самими кутиками тонких, її рідних губ.

Крутнувся. І вийшов. Навіть двері причинив спокійно, без гнівного хряскання, яким дитиною заявляв усе, що думає про материні настанови чи заборони.

«Я почув вас». Маестра Генріена проспівала ці слова подумки і підперла голову рукою, не відводячи очей від входу до покою: ану ж вирішить повернутися, перепросити.

Не вирішив.

Полум’я сили зімкнуло язики довкруж серця маестри Генріени, нашіптуючи, що все легко виправити. Що нижча — не рівня їй. Вона може померти — дуже легко, непомітно, як тінь, розтанути. Достатньо лише взяти в руки артефакт. Достатньо лише торкнутися плетива.

Але маестра вгамувала чудовисько всередині, ввігнавши нігті в долоні, аж доки вони лишили закривавлені півмісяці-сліди на шкірі. Вона подивилася на кров — і гукнула Ліселлу, поки пиріг до полуденка не вистиг.

* * *

Жаррак погано уявляв, як виконає поривну обіцянку поїхати з материного дому. Грошей на дороге життя в Альтесштадті він мав обмаль. Усе знову мовби наказувало повертатися до Івеліна…

Попри те він поспішав до дому маестра Ґрехама в напрочуд доброму гуморі. Рецепт зілля — вважай, у руках. А далі можна знайти протидію і цьому товариству поціновувачів квіток, і батьковому свавіллю. Коли б вдалося подати інформацію королю напряму, то й віддяка б не забарилася. Сонцесяйний був у вузьких колах знаний своєю непогамовною прихильністю до чистоти й не менш панічним страхом підхопити якусь хворобу й безславно згинути, як сталося з усіма його молодшими та старшими братами. Тож Жаррак заледве стримав широку посмішку, уявивши, як Його Величність почує про найменший шанс високорідного загинути від синьки…

Чаротворець зрізав шлях вузькою вулицею, котра впиралася в церквичку, — храм пнувся вгору, затиснутий будинками з обох боків, і його видовженість нагадувала чи то стрілу, чи струну чару.

За церквичкою, на сусідній вулиці, так само рішуче втискався в обмаль простору високий і вузький дім алхіміка Ґрехама. Над черепицевим дахом клубочився дим, викочуючись чорними хвилями з вікон.

Коли чаротворець наблизився до дому, розштовхавши ціпком споглядачів пожежі, то арка над входом репнула та обвалилася просто на вулицю, тріснувши ще в трьох місцях після падіння.

Уже гасили.

Жаррак кинувся допомагати, носив воду у відрах і барильцях, але то все було як у пісок. А в нього не було з собою ані потрібного порошку, ані вогнезахисту, ані хисту до вичаровування вод — дитинні спогади про те, як вода заполонює тіло й тисне обіцянкою найжахливішої смерті, начисто позбавили його вміння підкорювати її собі.

Полум’я не влягалося, порскаючи з голих віконних рам.

Казали, що сусіди Ґрехама послали вже по свого сина-чаротворця, котрий мав допомогти погасити. Уже хтось прийде — от-от. Але отой хтось усе не йшов.

— А де господар? Господар дому, алхімік, він де? — питав Жаррак в очманілих, переляканих слуг, які збилися разом під ворітьми й лупали очима на те, як темний дим тягнувся вгору, а зверху падав лапатий сніг, красивий і недоречно святковий.

— Ми не знаємо, маестре… До нього не можна було входити нікому, — пробелькотів один зі слуг, старанно дивлячись собі під ноги. — Він забороняв навіть зазирати, поки сидить за роботою. Аби ми чого не пошкодили… У нього ж…

— Порошки. Знаю, — нетерпляче відрізав Жаррак. — Ну а пожежа?..

— Вогонь з панового боку пішов. Бухнув одразу. Ми не могли навіть підійти туди. Він — самі бачите…

Чаротворець, котрого покликали погасити пожежу, прибув пізно — вочевидь, учора теж засвяткувався.

Жаррак дочекався, поки загасять. Першим піднявся поруйнованими сходами, остерігаючись скреготу дощок, які могли провалитися після необачного кроку. Як міг, поспішав. Знав, що Ґрехам надто ретельний, надто уважний — ніколи б не зневажив безпеки, не залишив би порошків, ще й вогненебезпечних, отак — щоб загорілось усе.

Тож це було потрібно комусь.

Кому? Жаррак не знав. Не відав, з ким вів справи Ґрехам, з ким ворогував чи товаришував. Потаємний алхімік не видавав імен ані своїх замовників чи покровителів, ані недоброзичливців. Приймав гостей завжди наодинці…

Кабінет Ґрехама перетворився на руїну. Бите скло валялося всюди. Порошки, змішані з уламками скла, засипали підлогу мерехтливими скупченнями. Подекуди суміші вигоріли до попелу, залишивши чорні й сірі сліди на стінах, стелі та підлозі. Закіптюжені рами стояли оголені й порожні.

Жаррак підозрював, що записи Ґрехама не вціліли теж. Рецепт Гвеннанового порошку, який був майже в руках, лежав десь тут, серед попелу і скла. І наперсток темно-брунатного зілля, такий цінний та важливий, зник. Принаймні ані в обгорілих шухлядах столу, ані на поличках, які заціліли, його не було. Жаррак непомильно примітив, що зникли і деякі з баночок, які показував йому алхімік під час останньої зустрічі. Хтось спокусився на крихітні наперстки, повні «цанії», котрої там не було. Отже, палій шукав зілля. І знався на ньому — бодай трохи.

Тоді чаротворець відвернувся від розграбованих сховків у пошуках самого Ґрехама. Усередині билася надія, що друг устиг втекти.

Жаррак знайшов його не одразу — алхіміка привалила одна з його величезних шаф, ущерть набита зіллями. Юнакові подумалося,