Наталія Ярославівна Матолінець - Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець

що якби якийсь із порошків у невпинних алхімікових експериментах дав несподівану реакцію, то це могло б статись. Але в Ґрехамовій руці не було артефакта. Не було його і в полі зору — а чаротворець знав, що зброю нелегко знищити, навіть вогнем, навіть сукупністю порошків.

Жаррак обережно торкнувся ціпка, і обпалена шафа зсунулася, вивільнивши тіло загиблого. Чаротворець заплющив очі й пробурмотів кілька слів, якими проводжали давніх друзів у сади засвіття.

Тоді він опустився навпочіпки та обдивився тіло.

Вогонь стирає всі сліди. Проте спостережливості Жарракові вистачило на те, щоб зрозуміти: Ґрехама вбили.

* * *

— Шановний чаротворцю, артефакт просимо залишити при вході. — Слуга вклонився і вказав на шафу ліворуч від подвійних дверей. Більші й менші скриньки стояли на полицях, очікуючи на те, що зброя опиниться всередині. — Такі правила гільдії.

Жаррак і сам знав це. Серед алхіміків багато тих, хто зовсім не знається на чарі. Врешті, саме тому лише чаротворцям довіряють виготовлення золотих гілок, і деякі з чаротворців при нагоді хизуються позірною послугою, яку роблять алхімікам та їхнім дітям. Але через невпокорену гордість ніхто з алхіміків ніколи б уголос не визнав, що він чимось поступається тому, хто вповні торкається чару.

Юнак, прогнавши засторогу, зняв складений ціпок із ременів, які кріпилися до його пояса, і простягнув артефакт служникові.

— На ньому лежить трикратний кривавик і пісок Маргарі, — повідомив чаротворець, аби попередити про неприємний вплив, який може мати його зброя на того, хто спробує заволодіти нею попри бажання власника.

— О, тоді звиняйте… але ще хвилинку. — Служник підійшов до високої вузької шафи, котра вклинилась у проймі між дверима і стіною, та дістав з верхньої полиці грубі, міцні з вигляду рукавиці, помережані плямами та швами. — Тепер давайте, маестре. — Він простягнув відкриті долоні Жарракові, і той опустив у них артефакт.

Служник пригнувся, ніби вага ціпка була в кілька разів більшою, ніж на вигляд, а тоді повагом, повільно відніс артефакт до однієї з кованих скринь, зачинив його там і подав Жарракові ключ із номером 14 на бирці.

— Гарного вам дня, маестре. Ласкаво вітаємо в гільдії алхіміків Вінну.

Другі двері, прикрашені медовими вітражами, прочинилися, впускаючи гостя у довгий, тьмяно освітлений коридор без вікон, котрий вів до круглої зали, прикрашеної вигадливим плетивом алхімічних символів від підлоги аж до склепінчастої стелі.

— Я до пана Вілля Фрейріха, — повідомив Жаррак управителеві, котрий підійшов до нього перший, затуливши від цікавих очей інших присутніх.

В обідню пору алхіміків тут було мало, проте чаротворець упіймав кілька поглядів, котрі наткнулися на нього, оцінили, мабуть, як не особливо важливого гостя, й повернулися до своїх співрозмовників.

Управитель мовчки кивнув і провів Жаррака до столу в глибині зали, під вузьким вікном, котре більше скидалося на бійницю.

— Маестре Фрейріху.

— Маестре Престе.

Чоловік, на вигляд не набагато старший від чаротворця, рвучко схопився, щоби привітатися.

— Будете наливку чи ви більш схильні до франського вина? — Він кивнув на кілька графинів, котрі в ряд стояли поруч із порожніми бокалами.

— Дякую, після балу Фортуни я б волів кілька днів не дивитися на спиртне. — Жаррак усміхнувся, вмощуючись навпроти нового знайомця. — Я отримав ваше запрошення, тож починати розмову вам.

Чаротворець опустив руку до пояса, але замість артефакта там висів ключ із биркою. Тоді він позирнув на Фрейріха, намагаючись видивитися в його вбранні символ оливети: Канре попередила, що бачила в нього білу квітку на балу.

— У світлі трагедії, котра сталася з Айнфрадом Ґрехамом, я зрозумів, що відкладати не можу, — озвався алхімік стурбовано.

— Трагедія в його домі — справжнє потрясіння, — опустив очі Жаррак, уже шкодуючи, що погодився на зустріч у цьому місці. Йому не вистачало артефакта під рукою більше, ніж він думав. До всього, чаротворець був майже певен: Ґрехам не просив би нікого зв’язуватися з ним. Він би не відкрив імені замовника.

Алхімік повів далі:

— Трагедії стаються всюди — що ми можемо зробити проти того? Лише сподіватися на милість святих і могуть чаротворців. Ви ж належите до великого роду Франу, маестре Престе?

— Так, я маю певні претензії на високу посаду, — погодився Жаррак. — Втім, часом небезпечно мати гучне прізвище.

— Навпаки, воно дарує покров своєму власникові. А чи дозволите поцікавитися, який ваш інтерес в Альтесштадті?

— Зимові святки йдуть, то я вирвався навідати родину… Але в мене не так багато часу, маестре Фрейріху. Тож я б волів дізнатися причину нашої зустрічі.

— Звісно. Пан Ґрехам незадовго до смерті розглядав цікаве зілля. Не казав, звідки воно, проте зауважив, що замовник близький до верхівки Франу. І тут — ви. Не схоже на збіг. Тому я й вирішив з вами зустрітися.

— Думаєте, я єдиний франець, який проводить тут свята?

— Звісно, ні. Та я, щоб ви знали, експерт з трав та мінералів південного узбережжя. Вивчав їх у Колегії Нансіна кілька літ, бо на тому наполягли мої батьки. Страшні були в гніві, коли я не виявив родинного таланту в чаротворенні, тож змусили мене штудіювати все, аби вибитись у королівські алхіміки щонайменше!

Світлі очі Фрейріха спинилися на Жарраковому лиці, очікуючи реакції, але той зберігав мовчанку.

— Гаразд. — Алхімік поклав обидві руки на бильця крісла. — Тож до справи. Маестр Ґрехам шукав моєї допомоги й поради, бо родзинка тієї суміші, котрою він займався, була пов’язана з півднем. Отож він просив підшукати пари зілля для певних реакцій…

— Я загалом нічого в розробці сумішей не тямлю, — осміхнувся Жаррак, сподіваючись, що йому вдасться переконати алхіміка в цьому: вони-бо подекуди вважають чаротворців неотесаними бовдурами, котрим треба пояснювати різницю між запалювальним порошком і тіньовою смертю.

— Вам і не треба тямити. Проте, якщо бажаєте, я міг би продовжити справу маестра Ґрехама і завершити її для вас. Матиму за честь прислужитися франському великому. Адже і я — великий. А це зілля — воно для