Габріеле д'Аннунціо - Насолода

на п’ять чи шість приступок, потім зупинилася, розгублена, тремтяча, дослухаючись, як у тиші розширяються її вени й гучно гупає серце. Місто зникло; сходи були затиснуті між двома стінами, вологі, сірі, порослі в тріщинах травою, сумні, наче сходи підземної в’язниці. Вона побачила, як Андреа нахиляється до неї неусвідомленим рухом, щоб поцілувати в уста.

– Ні-ні, Андреа… Ні!

Він простяг руки, щоб утримати її, обняти.

– Ні!

Не усвідомлюючи, що робить, вона взяла його руку й піднесла до губів, поцілувала її двічі, тричі, ні про що не думаючи. Потім кинулася бігти сходами, вниз до хвіртки, мов навіжена.

– Маріє, Маріє, зупиніться!

Вони зупинилися одне навпроти одного перед зачиненою хвірткою, бліді, засапані, опановані жахливим тремтінням, дивлячись у змінені очі одне одного, з шумовинням крові у вухах, задихаючись. І водночас, у спільному пориві, завмерли в поцілунку.

Вона сказала, боячись, що зараз знепритомніє, спираючись на хвіртку з розпачливим жестом останнього благання:

– Не треба… Я вмираю…

Вони стояли протягом хвилини одне навпроти одного, не торкаючись. Здавалося, вся тиша вілли накрила їх у цьому вузькому місці, оточеному високими мурами, схожому на відкриту гробницю. Виразно чулося низьке й уривчасте каркання ворон, які збиралися на даху палацу або літали в небі. Вона подивилася переляканим поглядом на вершину мурів. Зібравшись на силі, сказала:

– Тепер ми можемо вийти… Відчиняйте хвіртку.

У нестямі її рука зустрілася з рукою Андреа на засуві.

І коли вона проходила між двома гранітними колонами, майже торкаючись до них під жасмином без квітів, Андреа сказав:

– Поглянь-но! Жасмин покривається цвітом.

Вона не обернулася, але всміхнулася; і її усмішка була сумною, бо в цій душі раптом виник спогад про ім’я, побачене на бельведері. І поки вона йшла таємничою алеєю, відчуваючи, як її кров шумує від поцілунку, невблаганна тривога все глибше проникала їй у серце – оте ім’я, ім’я!

Книга четверта

І

Відчиняючи велику потайну шафу, таємничу бібліотеку, маркіз Маунт Еджкамб сказав Спереллі:

– Ви повинні спроектувати мені застібки. Том ін-кварто, позначений Лампсаком, як «Афродіти» Нерсіа.[214] 1734 рік. Різьба здається мені дуже витонченою. Погляньте.

Він подав Спереллі рідкісну книгу. Вона мала назву «GERVETTI – De Concubitu – libri tres»,[215] прикрашена любострасними віньєтками.

– Цей малюнок дуже важливий, – додав маркіз, показуючи пальцем на одну з віньєток, яка зображувала неймовірне поєднання тіл. – Це щось нове, досі мені невідоме. Жоден із моїх еротичних авторів про це не згадував…

Він усе говорив і говорив, обговорюючи різні особливості, водячи по малюнках пальцем, білим, без волосся на першій фаланзі, який закінчувався гострим нігтем, прозорим і мертвотно-блідим, як нігті мавп. Його слова проникали у вуха Спереллі зі страхітливим скрипом.

– Ось це голландське видання Петронія просто чудове. А оця книжка під назвою «Erotopaignion»[216] надрукована в Парижі в 1798 році. Знаєте поему, яку приписують Джонові Вілксу – «Есей про жінку»?[217] Ось її видання 1763 року.

Маркіз зібрав багатий урожай. Він купував усю пантаґрюелівську літературу й літературу рококо у Франції: пріапеї, майданні фантазії, бурлескні вірші, катехизми, ідилії, романи, поеми, від «Зламаної люльки» Ваде[218] до «Небезпечних зв’язків»,[219] від «Аретіна» Оґюстена Карраша[220] до «Горлиць Зельміса»,[221] від «Відкриття непристойного стилю»[222] до «Фоблаза».[223] Це зібрання включало в себе все, що спромігся створити людський розум протягом віків, коментуючи античний священний гімн, присвячений богу Лампсака:[224] «Salve, sancte pater».[225]

Колекціонер брав книжки з полиці шафи й показував їх своєму молодому другові, говорячи безупинно. Його безсоромні руки пестливо торкалися не менш безсоромних книжок у шкіряних оправах і в оправах із дорогої матерії. Кожній книжці він лукаво посміхався. І в його сірих очах, що ховалися під величезним опуклим лобом, зблискували іскри шаленства.

– Я маю також головне видання епіграм Марціала, те, що було опубліковане у Венеції зусиллями Вінделіно ді Спіра,[226] ін-фоліо. Ось воно. А ось книжка Бо, перекладача Марціала, коментатора трьохсот вісімдесяти двох непристойностей. Як вам подобається оправа? Застібки зроблені рукою майстра. А ось композиція пріапів, виконана у вишуканому стилі.

Спереллі слухав і дивився, перебуваючи у стані приголомшливої розгубленості, яка поступово перетворювалася на почуття жаху й болю. Його погляд знову й знову приваблював портрет Елени, який висів на стіні, на тлі червоної камчатки.

– Це портрет Елени, намальований сером Фредеріком Лейтоном. Але погляньте сюди, ось тут усі твори де Сада. Філософський роман, «Філософія в будуарі», «Злочини кохання», «Лихо доброчесності»… Ви, звичайно, не знаєте цього видання. Я видав його своїм коштом у Геріссея, ельзевірськими літерами вісімнадцятого сторіччя на папері імператорської японської мануфактури, накладом лише в сто двадцять п’ять примірників. Божественний маркіз заслужив цю славу. Фронтиспіси, заголовки, великі літери, всі віньєтки об’єднують у собі все вишукане, що ми знаємо в еротичній іконографії. А погляньте на застібки!

Оправи були справді дивовижні. Палітурки й оправи обтягнуті шкірою акули, шкарубкою й жорсткою, як на руків’ях японських мечів; застібки й пряжки – виготовлені з бронзи з великою домішкою срібла, різьблення на металі – витончені й елегантні, що нагадували найкращі металеві вироби шістнадцятого сторіччя.

– Автор цих художніх дивовиж, Френсіс Редґрейв, помер у божевільні. То був геніальний майстер. Я володію всіма його малюнками. Ходімо, я їх вам покажу.

Колекціонер був у захваті. Він вийшов до сусідньої кімнати, щоб знайти альбом із малюнками Френсіса Редґрейва. Він ішов, трохи підстрибуючи й не зовсім твердо тримаючись на ногах, як чоловік, у якого починається параліч, захворювання спинного мозку. Його тіло залишалося випростаним, не узгоджуючись із рухом ніг, схоже на корпус автомата.

Андреа Спереллі провів його стривоженим поглядом до дверей. Коли він залишився сам, його опанувала неймовірна тривога. Кімната, обтягнута темним червоним дамаском, схожа на ту, де два роки тому йому віддалася Елена, тепер видалася йому трагічною й похмурою. Можливо, це були ті самі шпалери, які чули слова Елени: «Ти подобаєшся мені!» Відчинена шафа дозволяла бачити два ряди непристойних книжок, чудернацькі оправи були вкриті фалічними символами. На стіні висів портрет леді Гітсфілд поруч із копією портрета Неллі Браєн Джошуа Рейнолдса. Обидві жінки дивилися з глибини свого полотна з тією самою проникливою гостротою, з тим самим полум’ям чуттєвого жадання, з тією самою дивовижною красномовністю; уста в обох мали загадковий і таємничий вираз, то були уста невтомного і невблаганного пожирання душ; й обидві мали мармуровий лоб, що світився незайманою чистотою.

– Бідолашний Редґрейв, – сказав лорд Гітсфілд, заходячи з папкою малюнків у руці. –