Габріеле д'Аннунціо - Насолода

Немає сумніву, це був геній. Жодна еротична фантазія не зрівняється з його творчістю. Погляньте-но! Який стиль! Гадаю, жоден митець не досяг у вивченні людської фізіономії такої глибини й гостроти, якої досяг Редґрейв у вивченні фалоса. Подивіться!

Він на мить відійшов, щоб зачинити двері. Потім повернувся до столу, який був біля вікна, і знову став гортати малюнки під поглядом Спереллі, розмовляючи безугавно, тицяючи своїм мавпячим нігтем, загостреним, наче стилет, в деталі кожного малюнка.

Він вимовляв початок кожної фрази із запитальною інтонацією, а в її кінці робив різке, нудотне ствердження. Деякі його слова дратували слух Андреа, як шкарубкий звук двох залізяк, що труться одна об одну, як звук сталевого клинка, що розрубує скло.

А малюнки покійного Френсіса Редґрейва проходили перед його очима.

Вони були страхітливі, нагадували сон п’яного божевільного копача могил; вони розгорталися, як моторошний танець пріапів; презентували сто варіацій одного й того самого мотиву, сто епізодів однієї драми. А персонажів було тільки двоє: пріап і скелет, фалос і смертельний оскал.

– А ось малюнок найвищого класу! – вигукнув маркіз ді Маунт Еджкамб, показуючи останню сторінку в альбомі, на яку в цю мить упала слабка усмішка сонця.

Це справді була композиція фантастичної сили: танець жіночих скелетів під нічним небом, яким керувала Смерть із бичем у руках. На безсоромне обличчя місяця наповзала чорна хмара, страхітлива, намальована із силою і вправністю олівця Окусаї; поза страшної дами, її череп з порожніми очницями були наділені дивовижною життєвою силою й такою реальністю, якої не досяг жоден інший художник, що малював Смерть; і весь цей гротескний і дикий танець скелетів в обвислих спідницях під загрозою бича свідчив про страхітливу лихоманку, яка водила рукою художника, про страхітливе божевілля, яке опанувало його мозок.

– А ось і книга, яка надихнула Френсіса Редґрейва на створення цих шедеврів. Видатна книга!.. Найрідкісніша серед найрідкісніших… Ви не знайомі з творчістю Даніеля Маклізіуса?[227]

Лорд Гітсфілд подав Спереллі трактат «Аматорське бичування». Він усе більше розпалювався, розповідаючи про жорстокі насолоди. Його лисі скроні червоніли, вени на лобі надималися, а рот зморщувався в конвульсіях при кожній фразі. А руки, його огидні руки жестикулювали короткими, але збудженими жестами, тоді як лікті залишалися нерухомими паралітичною нерухомістю. У ньому проявлялася без усякого покривала тварюка, брудна й бридка. В уяві Спереллі виникали всі жахіття англійської розпусти: діяльність Чорної Армії, the black army, на тротуарах Лондона; невблаганне полювання на «зелених дівчат»; будинки розпусти на Вест-Енді, на Голфаузен-стрит; елегантні будинки Анни Розенберг, Джефрі; таємні герметичні кімнати з м’якою оббивкою від підлоги до стелі, де приглушувалися різкі крики жертв, які терпіли тортури.

– Мумпсе, ви сам-один?

То був голос Елени. Вона тихо постукала в двері.

– Мумпсе!

Андреа затремтів, кров шугонула йому в очі, обпекла лоб, зашуміла у вухах, так ніби в нього несподівано пішла обертом голова. Від такого нападу брутальності його тіло стало корчитися в конвульсіях; наче спалах блискавки, перед ним постало брутальне видовище; в темряві його мозку народилася кримінальна думка; на мить його опанувала кровожерлива хіть. Посеред збудження, спричиненого цими книжками, цими постатями, словами цього чоловіка, виринув із темних глибин його буття той самий інстинктивний порив, який колись він пережив на полі перегонів після перемоги над Рутоло, під гострий запах розпаленого коня. Примара злочину спокусила його й миттю зникла зі швидкістю блискавки: убити цього чоловіка, узяти його жінку грубою силою, приглушивши в такий спосіб нестерпну плотську хіть, а потім накласти на себе руки.

– Я тут не сам, – відповів їй чоловік, не відчиняючи дверей. – Через кілька хвилин я приведу до салону графа Спереллі, який тут зі мною.

Він поклав у шафу трактат Даніеля Маклізіуса; закрив папку з малюнками Френсіса Редґрейва й відніс її до сусідньої кімнати.

Андреа заплатив би будь-яку ціну, щоб уникнути тортур, які його чекали, й водночас ці тортури його приваблювали. Він іще раз подивився на червону стіну, на темну картину, де сяяло безкровне обличчя Елени з ротом сивіли. Гострі чари струменіли від цієї владної нерухомості. Ця єдина світла пляма трагічно панувала над усією червоною тінню кімнати. І він іще раз відчув, що його сумна пристрасть невиліковна.

Його опанував розпач. Невже йому ніколи більше не вдасться заволодіти цією плоттю? Отже, вона сповнена рішучості більш ніколи йому не віддатися? А він завжди носитиме в собі полум’я невтоленного жадання? Збудження, що виникло в ньому під впливом книжок лорда Гітсфілда, загострювало страждання, розпалювало лихоманку. У його душі безладно штовхалися еротичні образи; нагота Елени входила в непристойні групи віньєток, викарбуваних Койні, набувала поз, відомих йому з давнього кохання, утворювала нові сцени, пропонувала себе тваринній хоті чоловіка. Жахіття! Жахіття!

– Хочете, пройдемо туди? – запитав чоловік, з’являючись на порозі, стриманий і спокійний. – Отже, ви зробите мені застібки для мого Гервеція?

Андреа відповів:

– Спробую.

Він не зміг утриматися від внутрішнього тремтіння. У салоні Елена подивилася на нього з усмішкою, що роздратувала його.

– Що ви там робили? – запитала вона з тією самою усмішкою.

– Ваш чоловік показував мені свої реліквії.

– А!

Її губи були складені в уїдливу посмішку, вона дивилася на нього глузливим поглядом, із явним знущанням у голосі. Вона вільно примостилася на широкій канапі, накритій бухарським килимом амарантового кольору, на якому лежали бліді подушки з витисненими на них пальмами зі злинялого золота. Вона сиділа в недбалій позі, дивлячись на Андреа з-під заманливих вій тими очима, які здавалися наповненими чистою і прозорою олією. Вона говорила про всілякі речі світського характеру, але таким голосом, який проникав у найінтимніші жили його, наче невидимий вогонь.

Двічі чи тричі Андреа ловив блискучий погляд лорда Гітсфілда, прикутий до дружини: поглядом, що здавався йому навантаженим усіма перемішаними недавніми нечистотами й непристойностями. Майже при кожній фразі Елена сміялася глузливим сміхом, з дивною легкістю, анітрохи не збуджена тим жаданням, яким були розпалені обидва чоловіки, які щойно набачилися жінок у спокусливих позах у непристойних книжках. Кримінальна думка ще раз сяйнула в мозку Андреа зі швидкістю блискавки. Усі його фібри тремтіли.

Коли лорд Гітсфілд підвівся й вийшов, він промовив хрипким голосом, схопивши її за зап’ясток, наблизившись до неї так, що майже обдавав її своїм бурхливим диханням:

– Я втрачаю глузд… Я божеволію… Я потребую тебе, Елено… Я тебе хочу…

Вона випручалась рішучим жестом. Потім сказала з жахливою холодністю:

– Я попрошу чоловіка дати вам двадцять франків. Вийшовши звідси, ви зможете задовольнити себе.

Спереллі підхопився на ноги, мертвотно-блідий.

Лорд Гітсфілд, повернувшись, запитав:

– Ви ще тут? Вам чогось іще