Габріеле д'Аннунціо - Насолода

Він запитав:

– Хочете тут постояти?

Вона відповіла:

– Ні. Дякую.

Вони спускалися мовчки, повільно. В обох було тяжко на серці. Після паузи вона сказала:

– Ви були щасливі два роки тому.

І він відповів з обміркованою впертістю:

– Не знаю. Не пам’ятаю.

Гай здавався таємничим у зелених сутінках. Стовбури й гілки підіймалися зміїними переплетіннями. Деяке листя блищало в темряві, наче смарагди.

Після короткої мовчанки вона запитала.

– Хто вона, ця Елена?

– Не знаю, не пам’ятаю. Я не пам’ятаю більш нічого. Я кохаю тільки вас. Думаю тільки про вас. Не знаю більше нічого. Не пам’ятаю більше нічого. Не жадаю більше нічого, крім вашого кохання. Жодна нитка більше не прив’язує мене до колишнього життя. Я перебуваю тепер поза світом, цілком розчинившись у вашому єстві. Я перебуваю у вашій крові й у вашій душі. Я відчуваю себе в кожному пульсуванні ваших артерій. Я не доторкаюся до вас, проте я об’єднаний із вами так, ніби постійно тримаю вас у своїх обіймах, притиснутою до своїх вуст, до свого серця. Я вас кохаю, і ви мене кохаєте; і це триває сторіччями, триватиме сторіччями, триватиме завжди… Біля вас, думаючи про вас, живучи вами, я маю відчуття нескінченності, відчуття вічності. Я вас кохаю, і ви мене кохаєте. Я не знаю нічого іншого; не пам’ятаю нічого іншого…

Він вилив на її смуток і її підозру хвилю запального й ніжного красномовства. Вона слухала його, стоячи біля поручнів великої тераси, на самому краю гаю.

– І це правда? Це правда? – повторювала вона згаслим голосом, який був ніби слабким відлунням крику внутрішньої душі. – Невже правда?

– Це правда, Маріє; і лише це є правдою. Усе інше – сон. Я вас кохаю, і ви мене кохаєте. І ви володієте мною, як я володію вами. Я бачу вас так глибоко моєю, що не прошу у вас ані пестощів, ані будь-якого доказу кохання. Я чекаю. Найкраще мені тоді, коли я підкоряюся вам. Я не прошу у вас ніжності, але я відчуваю її у вашому голосі, у вашому погляді, у вашій поведінці, у ваших найменших жестах. Усе, що надходить від вас, п’янить мене, наче поцілунок; і я не знаю, доторкаючись до вашої руки, щó в мені пробуджується сильніше: любострастя моїх почуттів чи піднесення мого духу.

Він легенько поклав свої пальці на її пальці. Вона затремтіла, переживаючи безумне бажання нахилитися до нього, підставити йому нарешті губи, поцілунок, усю себе. Їй здавалося (бо вона вірила словам Андреа), що таким учинком вона прив’яже його до себе останнім вузлом, вузлом нерозв’язним. Їй здавалося, що вона зараз знепритомніє, розтане, помре. Було так, ніби всі тривоги вже пережитої пристрасті наповнили їй серце, збільшивши сум’яття пристрасті теперішньої. Здавалося, в цю мить ожили всі потрясіння, які вона витерпіла, відколи познайомилася з цим чоловіком. Троянди Скіфаної розквітли між лаврами та самшитами вілли Медічі.

– Я чекаю, Маріє. Я не прошу у вас нічого. Я дотримуюся своєї обіцянки. Я чекаю, коли настане найвища година. Відчуваю, вона настане, бо сила кохання непереможна. І ви забудете про всі свої побоювання, про свій страх і жах; і єднання тіл видасться вам не менш чистим, аніж єднання душ, бо всі спалахи пристрасті є однаково чистими…

Він стиснув її руку, без рукавички, голу й беззахисну. Сад здавався безлюдним. Від палацу Академії не долинало жодного звуку, жодного голосу. У тиші виразно чувся плюскіт водограю в центрі тераси; алеї тяглися до Пінчо, прямі, між двома стінами з бронзи, на яких досі не померла вечірня позолота; нерухомість усіх форм створювала враження кам’яного лабіринту: верхівки очерету навколо басейну були нерухомі в повітрі, як списи.

– Мені здається, – сказала жінка, заплющуючи очі, – що я перебуваю на одній із терас у Скіфаної, далеко-далеко від Рима, сама-одна… з тобою. Заплющую очі й бачу море.

Вона бачила, як із її кохання й тиші народжується великий сон і розпливається в промінні призахідного сонця. Вона мовчала під поглядом Андреа і слабко всміхалася. Вона сказала: з тобою! Промовляючи ці два слова, вона заплющила очі, і її рот здавався осяйним, ніби на ньому також відбивалося світло, затінене повіками та віями.

– Мені здається, що всі ці речі перебувають не зовні мене, а що ти їх створив у моїй душі для моєї радості. Я переживаю цю глибоку ілюзію щоразу, коли милуюся видовищем краси, й ти зі мною поруч.

Вона говорила повільно, з паузами, так ніби її голос був пізнім відлунням іншого нечутного голосу. Тому її слова набували дивовижного сенсу, мали щось таємниче у своєму звучанні, здавалося, виходили з потаємних глибин буття; вони не були недосконалим символом, вони виражали інтенсивне й більш живе почуття, якесь ширше значення.

«З її уст, наче з гіацинта, наповненого медовою росою, падає крапля за краплею рідкий шепіт, який примушує почуття померти від пристрасті, ніжний, як звуки планетарної музики, почутої в стані екстазу». Поет пригадав вірші Персі Шеллі. Він процитував їх Марії, відчуваючи, що підкоряє її хвилювання, проникає в чарівність часу, впадає у стан екстазу від споглядання речей. Його опанувало глибоке тремтіння, коли він наготувався повернути містичне «ти».

– Я ніколи не досягав навіть у найвищому сні свого духу такого високого ідеалу. Ти піднялася над усіма моїми ідеальними уявленнями, ти сяєш над сяйвом моєї думки, ти освітлюєш мене світлом, яке я не годен витримати…

Вона стояла біля перил, поклавши руки на камінь, з піднятою головою й блідішим обличчям, аніж воно було того незабутнього ранку, коли вона йшла між квітами. Сльози наповнювали її приплющені очі, блищали під віями; і дивлячись перед собою, вона бачила крізь серпанок сліз майже рожеве небо.

З неба падав дощ троянд, як у той жовтневий вечір, коли сонце вмирало за пагорбами Ровільяно, підпалюючи ставки між пініями Вікоміле. «Троянди, троянди, троянди падали звідусіль, повільні, густі, м’які, схожі на сніг, який випадає вдосвіта». Вілла Медічі, вічно зелена й без квітів, приймала на вершини своїх нерухомих мурів м’які й незліченні пелюстки, які падали з небесних садів.

Вона обернулася й почала спускатися. Андреа рушив за нею. Вони мовчки дійшли до сходів. Подивилися на гай, який стояв між терасою й бельведером. Здавалося, світло зупинилося на межі, де височіли двоє охоронців-гермів, і не змогло прояснити сутінки; здавалося, ці дерева виросли в іншій атмосфері або під глибокою водою, на морському дні, схожі на океанські водорості.

Її раптом опанував несподіваний страх; вона поквапилася до сходів, спустилася