Габріеле д'Аннунціо - Насолода

хтось іще не повернувся додому, й слуга чекав його в передпокої. Я обміркувала тисячу способів, як мені вийти, але не знайшла жодного переконливого. Я впала в розпач… Ви усміхаєтеся? Я не знаю, що за безум опанував мене. Я стояла й спостерігала за перехожими з очима, повними сліз. Якби вони розтоптали троянди, вони розтоптали б моє серце. Але терплячи ці муки, я почувала себе щасливою. Я була щаслива вашим коханням, вашим делікатним і палким вчинком, вашою шляхетністю, вашою добротою… Я була сумною і щасливою, коли заснула; а троянди на той час, либонь, уже померли. Через кілька годин сну мене розбудив скрегіт лопат по бруківці. Вони розчищали сніг якраз перед нашими дверима. Я стала дослухатися; скрегіт лопат і голоси лунали до самого світанку, вкидаючи мене у глибокий смуток… Бідолашні троянди! Але вони завжди житимуть у моїй пам’яті. Деякі спогади проникають у душу назавжди… Ви дуже кохаєте мене, Андреа?

І після короткої мовчанки:

– Ви кохаєте мене одну? Ви забули про всіх інших, назавжди забули? Чи мені належать усі ваші думки?

Вона трусилася й тремтіла.

– Я страждаю… думаючи про ваше колишнє життя, якого я не знаю. Страждаю, думаючи про ваші спогади, про всі ті сліди, які, можливо, ще залишаються у вашій душі, про все те у вас, чого я ніколи не зрозумію й чим ніколи не володітиму. О, якби я могла подарувати вам повне забуття того, про що ви досі не забули! Я завжди чую ваші слова, Андреа, починаючи від ваших найперших слів. Думаю, я чутиму їх і в хвилину смерті…

Вона трусилася й тремтіла від пристрасті, яка опанувала її цілком.

– Я кохаю вас із кожним днем усе більше, із кожним днем!

Андреа оп’янив її лагідними й глибокими словами, подолав її своєю пристрастю, розповів їй про сон, який він бачив у сніжну ніч, про своє розпачливе бажання її бачити, розповів усі знані оповіді про троянди і багато інших ліричних фантазій. Йому здавалося, вона була готова віддатися; він бачив, як її очі заволоклися млістю; бачив, як на її зболених вустах з’явилася гримаса, яка свідчила про невтримний потяг до поцілунку; і бачив, як її руки, граційні й сильні руки архангела, бринять, наче струни, виражаючи весь її внутрішній оргазм. «Якщо сьогодні я зможу викрасти в неї бодай один миттєвий поцілунок, – думав він, – я значно скорочу той термін, який так прагну скоротити».

Але вона, передчуваючи небезпеку, несподівано підвелася, попросивши пробачення. Подзвонила в дзвінок, наказала, щоб слуга приніс чаю і щоб попросив міс Дороті привести Дельфіну в салон. Тоді обернулася до Андреа й сказала дещо нервово:

– Так буде краще. Пробачте мені.

І від того дня уникала приймати його в інші дні, окрім вівторка і суботи, що були загальними прийомними днями.

Вона, проте, дозволяла йому супроводжувати себе у своїх мандрах по Риму імператорів і по Риму пап. У подорожах нового Вергілія, що відбувалися під час посту, вона відвідувала містечка, галереї, церкви, руїни. Там, де проходила Елена Муті, проходила й Марія Феррес. Нерідко обставини підказували поету ті самі слова, що їх уже чула Елена. Іноді спогад відривав його від нинішньої реальності, тривожив його несподівано.

– Про що ви тепер думаєте? – запитувала його Марія, зазираючи йому у вічі з тінню підозри.

І він відповідав:

– Про вас, завжди про вас… Мені буває цікаво заглянути всередину себе й подивитись, чи ще існує бодай маленька частка моєї душі, яка не належала б душі вашій, бодай маленька складка, яка не була б осяяна вашим світлом. Це ніби таке собі внутрішнє дослідження, яке я роблю для вас, бо ви самі зробити його не можете. Отож, Маріє, я більш нічого не можу запропонувати вам. Ви є абсолютною володаркою всього мого буття. Думаю, ще ніколи людське створіння так цілковито не належало іншому людському створінню в духовному сенсі. Якби ми злилися вустами, моє життя повністю перетекло б у ваше життя. Гадаю, я помер би.

Вона йому вірила, бо його голос палахкотів полум’ям істини.

Одного дня вони були на бельведері вілли Медічі. Дивилися, як сонце потроху вмирало на широких і темних вершинах самшиту, а вілла Борґезе, досі оголена, потроху поринала у фіолетовий туман. Марія сказала, опанована несподіваним смутком:

– Хто знає, скільки разів ви приходили сюди переживати кохання!

Андреа відповів тоном чоловіка, що поринув у мрії.

– Не знаю, не пам’ятаю… Що ви сказали?

Вона замовкла. Потім піднялася й стала читати написи на пілястрах маленького храму. То були переважно написи закоханих, одружених молодят, самотніх любителів споглядати.

Один із них під датою й ім’ям жінки цитував уривок із Павзія:

SIE

Immer allein sind Liebende sich in der grössten Versammlung.

Aber sind sie zu Zweien, stellt auch der Dritte sich ein.

ER

Amor, ja![212]

Інший напис славив крилате ім’я:

A sollis ortu usque ad ocassum laudabile nomen Helles.[213]

На одному з написів був також процитований сумний чотиривірш Петрарки:

Я завжди кохав, я закоханий знов і знов,

Для кохання призначені мої дні,

І тому я приходжу в сльозах туди, де мені

Зручно мріяти про свою любов.

Ще один напис був ніби декларацією, підписаною обома закоханими.

Тепер, але не завжди.

Усі ці написи виражали почуття еротичні, сумні або веселі; співали хвалу прекрасній жінці або тужили за далеким щастям; розповідали про палкий поцілунок або про солодкий екстаз; дякували гостинним кущам самшиту, розповідали майбутнім закоханим про те або те потаємне місце, відзначали красу призахідного сонця. Кожен чоловік або закоханий, що перебував під чарами жінки, був охоплений ліричним настроєм на маленькому самітному бельведері, до якого вели кам’яні сходи, покриті оксамитом. Стіни розмовляли. Невиразний смуток променився від цих невідомих голосів давніх закоханих, смуток майже похоронний, як від епітафій у каплиці.

Раптом Марія обернулася до Андреа й сказала:

– І ви тут є.

Поглянувши на неї, він відповів тим самим тоном, що й раніше:

– Не знаю, не пам’ятаю. Я не пам’ятаю більше нічого, я кохаю вас.

Вона прочитала напис. Там рукою Андреа була написана епіграма ґете, двовірш, який починається зі слів: «Sage, wie lebst du?» – «Скажи, як ти живеш?» – «Ich lebe!» – «Я живу!» – «І якби мені були даровані ще сотні років життя, я лише бажав би, щоб кожне завтра було таким, як і сьогодні». Унизу стояла дата: «Останній день лютого 1885 року» й ім’я: «Елена Аміклеа».

Вона сказала:

– Ходімо.

Верхівка