Габріеле д'Аннунціо - Насолода

прозорішим. Візерунки ґратчастих загорож іскрилися, так ніби на них проступила вишивка срібною ниткою. На стінах палацу, на вікнах блищали великі світляні кола, схожі на алмазні щити.

Андреа подумав:

«А що як вона не прийде?»

Та дивна хвиля лірики, яка прокотилася над його духом в ім’я Марії, накрила тривогу очікування, заспокоїла нетерплячість, обманула жадання. На якусь мить думка про те, що вона не прийде, примусила його всміхнутися. Потім знову ще сильніше його вкололи муки непевності і стурбував образ любострастя, яким він міг би тішитися в цьому маленькому теплому алькові, де троянди дихали такими ніжними пахощами. І як у день Святого Сильвестра, його страждання загострювалося почуттям марнославства; бо понад усе йому було шкода, що такий витончений апарат кохання пропадає без ніякої користі.

Тут, у кареті, холод пом’якшувався безперервним теплом, яке випромінювали металеві циліндри, наповнені гарячою водою. Букет білосніжних місячних троянд лежав на столику перед сидінням. Шкура білого ведмедя зігрівала коліна. Пошуки симфонії en blanc majeur[210] відбивалися й у багатьох інших деталях. Як король Франциск Перший на шибці вікна, так і граф д’Уджента нашкрябав своєю рукою на дверцятах галантне гасло, яке на запітнілому склі блищало, як на опаловій стрічці:

Pro amore curriculum

Pro amore cubiculum.[211]

Бій дзиґарів пролунав і втретє. До півночі залишалося п’ятнадцять хвилин. Чекання тривало надто довго: Андреа був стомлений і роздратований. В апартаментах, де проживала Елена, у вікнах лівого крила не видно було іншого світла, ніж зовнішнє світло місяця. «То прийде вона чи не прийде? А якщо прийде, то як? Крадькома? Чи під якимсь приводом? Лорд Гітсфілд, безперечно, перебуває в Римі. Як вона пояснить свою нічну відсутність?» У свідомості колишнього коханця знову виникла гостра цікавість щодо стосунків Елени з її чоловіком, щодо їхніх подружніх взаємин, щодо їхнього способу життя разом, в одному домі. Знову в ньому спалахнули ревнощі й виникло палке жадання. Він пригадав веселі слова, які одного вечора сказав Джуліо Музелларо про чоловіка своєї коханки, й вирішив узяти Елену, нехай там що, для насолоди і з почуття помсти. «О, якби тільки вона прийшла!»

Під’їхала карета й звернула в сад. Він нахилився, щоб виглянути у віконце; упізнав коней Елени; побачив усередині карети жіночу постать. Карета зникла під портиком. Андреа опанували сумніви. «Отже, вона звідкись повертається. Сама-одна?» Прикипів пильним поглядом до портика. Карета виїхала із саду на вулицю, звернувши на віа Разелла; вона була порожня.

Залишалося дві чи три хвилини до кінця призначеного часу. Вона не прийшла! Продзвеніли дзиґарі. Жахливий біль стиснув серце обманутого. Вона не з’явилася!

Не знаючи про причини її непунктуальності, він подумав про неї найгірше; раптовий напад гніву опанував його; йому сяйнула також думка, що вона хотіла принизити його, покарати, або хотіла задовольнити свою забаганку, довести його жадання до розпачу. Він наказав машталірові:

– Площа Квірінале.

Він віддався своєму потягу до Марії Феррес. Знову повернувся до того почуття ніжності, яке після полудневого візиту залишило йому в душі ніжні пахощі й навіяло поетичні думки та óбрази. Недавнє розчарування, що його він сприйняв як доказ нелюбові й підступності Елени, невтримно штовхало його до кохання й доброти сієнки. Почуття жалю за втраченою чудовою ніччю зростало, але воно перебувало під враженням пережитого сну. І це справді була одна з найпрекрасніших ночей, які бувають у небі Рима. Це був один із тих спектаклів, які навалюються на людський дух важким смутком, бо вони перебувають поза будь-якою спроможністю захоплюватися й не дозволяють інтелекту зрозуміти себе.

Площа Квірінале здавалася цілком білою, наповненою білістю, самітною, осяйною, як олімпійський акрополь над мовчазним містом. Навколишні будівлі здавалися більшими під відкритим небом. Високі двері, спроектовані Берніні на королівському палаці з лоджією нагорі, обманювали зір, відокремлюючись від стін, виступаючи вперед, ізолюючись у своїй безформній величі, створюючи враження мавзолею, витесаного в зоряному камені. Багаті архітрави Фуги в палаці Консультацій виступали над одвірками й колонами, спотворені густо наліпленим снігом. Божественно прекрасні, посеред не менш прекрасного білого поля, колоси, здавалося, височіли над усіма навколишніми речами. Діоскури й коні здавалися більшими в яскравому світлі. Широкі крупи блищали, наче застелені чепраками, прикрашеними дорогоцінним камінням; блищали плечі й підняті вгору руки кожного напівбога. Угорі над усіма кіньми височів обеліск; а внизу відкривалася чаша водограю, і струмінь води та голка обеліска підіймалися до місяця, як стебло діамантове і водночас гранітне.

Велична врочистість спускалася з пам’ятника. Рим перед ним наче поринув у мовчанку смерті, нерухомий, безлюдний, схожий на місто, приспане фатальною силою. Усі будинки, церкви, башти, усі переплутані й перемішані комплекси поганської й християнської архітектур біліли, наче одна безформна сельва між пагорбом Джаніколо й горою Монте-Маріо, занурені в сріблястий пил, далекі й нематеріальні, мабуть, схожі на обрії місячного краєвиду, які пробуджували в душі видіння якоїсь напівпогаслої зірки, заселеної духами. Баня собору Святого Петра, яка блищала дивовижною металевою синявою в синяві повітря, здавалася такою велетенською і близькою, що до неї хотілося доторкнутися. І двоє народжених лебедем юних героїв, прекрасних посеред цієї білої неозорості, як в апофеозі свого народження, здавалися безсмертними геніями Рима, які охороняли сон священного міста.

Карета довго стояла перед королівським палацом. Поет знову поринув у свій недосяжний сон. Адже Марія Феррес була поруч; можливо, вона теж спостерігала і мріяла; можливо, також відчувала, як велич ночі давить їй на серце, й завмирала від тривоги марно.

Карета повільно проїхала повз двері Марії Феррес, що були зачинені й замкнені, а тим часом шибки вікон угорі віддзеркалювали світло повного місяця, дивлячись на висячі сади Альдобрандіні, де дерева височіли, як повітряне диво. І на знак привіту й пошани поет кинув букет білих троянд на сніг під дверима Марії Феррес.

ІV

– Я бачила… Я вгадала… Я довго стояла біля вікна. Не могла наважитися вийти на вулицю. Уся та білість мене приваблювала. Я бачила, як повільно проїхала карета, по снігу й під снігом. Я відчула, що то були ви, ще до того, як ви кинули троянди. Жодними словами я не змогла б розповісти вам про те, якими ніжними були мої сльози. Я плакала за вами з любові… І плакала за трояндами – з жалю. Бідолашні троянди! Мені здавалося, вони живуть і страждають, і помирають на снігу. Мені здавалося, вони мене кличуть і плачуть, як покинуті створіння. Коли ваша карета від’їхала, я виглянула з вікна й подивилася на них. Я мало не вибігла на вулицю, щоб узяти їх. Але