Габріеле д'Аннунціо - Насолода

і дивився на довгі рукавички, які звисали з пюпітра, зберігаючи відбиток тих пальців, невимовну грацію в тому отворі на зап’ястку, де раніше виглядав лише клаптик жіночої шкіри.

Донна Марія підвелася під схвальні вигуки. Вона не взяла рукавички й відійшла геть. Тоді Андреа опанувала спокуса вкрасти їх. «Можливо, вона залишила їх для мене?» Але ж йому була потрібна лише одна. Як дотепно висловився один з аматорів музики: і рукавички – це зовсім не те, що одна.

Підійшовши знову до фортепіано за наполяганням графині Старніни, донна Марія зняла рукавички з пюпітра й поклала їх на край клавіатури, в затінку кутка. Після чого зіграла «ґавот» Жана-Філіпа Рамо, «ґавот жовтих дам», незабутній старовинний танець Нудьги й Кохання. «Біляві дами, вже не молоді…»

Андреа пильно дивився на неї з легким тремтінням. Коли вона підвелася, то взяла лише одну рукавичку. Другу вона залишила в затінку на клавіатурі – для нього.

Через три дні, коли Рим завалило снігом, Андреа знайшов у себе вдома таку цидулку: «Вівторок, друга година пополудні. Сьогодні ввечері від одинадцятої до дванадцятої години ночі чекайте на мене в кареті, перед палацом Барберіні, біля хвіртки. Якщо до півночі мене не буде, можете поїхати геть. Незнайомка». Цидулка була романтичною й таємничою. Правду кажучи, маркіза Маунт Еджкамб надто зловживала каретою у своїх любовних походеньках. Можливо, вона пригадала 25 березня 1885 року? Можливо, хотіла поновити свою пригоду на тому самому місці, де її урвала? Але навіщо називатися незнайомкою? Андреа усміхнувся.

Він щойно повернувся з візиту до донни Марії, досить солодкого візиту. Його дух схилявся більше до сієнки, ніж до будь-якої іншої жінки. Йому досі лунали у вухах туманні й ніжні слова, які вона говорила, дивлячись разом із ним крізь шибки, як падає сніг, схожий на пелюстки квітів персика або квітів яблуні на вулиці вілли Альдобрандіні, уже обманутих передчуттям нового сезону. Але перш ніж піти на обід, він дав дуже чіткі розпорядження Стефену.

Об одинадцятій він був уже перед палацом. Тривога й нетерпіння пожирали його. Химерність випадку, видовище сніжної ночі, таємниця й непевність розпалювали його уяву, підносили над дійсністю.

У цю пам’ятну лютневу ніч над Римом сяяв, наче в казці, повний місяць, сяяв із досі небаченою яскравістю. Повітря здавалося ніби напоєним туманним молоком; здавалося, всі речі існують як у сновидіннях, здавалося, доторкнутись до них не можна, наче вони перебували десь не на землі, здавалося, їх видно дуже здалеку завдяки химерному світінню їхніх форм. Сніг накрив усі прути залізних загорож, виконував роботу з гаптування, легше й граційніше, ніж вишивка філігранню, що її колоси, накриті білим, підтримували, як дуби підтримують павутину, зіткану павуками. Морозний сад розквітав, як нерухома сельва розквітає величезними лілеями, що втратили свою форму; це був сад, оповитий місячними чарами, мертвий сад Селени.[208] Німий, урочистий і безмовний дім Барберіні заповнював навколишній простір: усі його рельєфи збільшувалися, білі-білісінькі, відкидаючи небесно-голубі тіні, прозорі, наче світло; й усі ці білі обриси й усі ці тіні накладали на архітектуру будинку фантастичні форми в стилі Аріосто.

Нахилившись і споглядаючи, спостерігач відчував під чарами того дива, як оживають у ньому чудесні фантазії кохання й ліричні вершини почуттів виблискують під місяцем, як заледенілі списи ґратчастої огорожі. Але він не знав, якій жінці він віддав би перевагу в цьому фантастичному сценарії: чи одягненій у пурпур Елені Гітсфілд, чи одягненій у соболине хутро. А що його душі приємно було поринути в непевність вибору, то в стані тривожного очікування дивно злилися й змішалися два образи: один Елени – реальний й один Маріїн – уявний.

Дзиґарі задзвонили зовсім близько, в тиші, чистим і тремтливим звуком; і здавалося, щось скляне в повітрі розліталося на скалки з кожним ударом. Дзиґарі на Трінітá-деї-Монті відповіли на поклик; відповіли й дзиґарі на Квірінале; слабко відгукнулися й інші дзиґарі, розташовані далеко. Була одинадцята з чвертю.

Андреа напружив зір і став вдивлятися в портик. «Невже вона наважиться пройти через сад пішки? Йому уявилася постать Елени в осяйному тлі білого повітря. Постать сієнки виникла перед ним несподівано й затьмарила іншу, затьмарила також навколишню білу атмосферу, біліша за все біле. Отже, сніжна місячна ніч перебувала під пануванням Марії Феррес, наче під неподоланним астральним впливом. Із найвищої чистоти речей символічно народився чистий образ коханої. Сила символу підкорила дух поета.

І тоді, пильно вдивляючись, чи не приходить інша, він віддався мріям, навіяним йому видимістю речей.

Це був поетичний, майже містичний сон. Він чекав Марію. Марія обрала цю фантастично-білу ніч, щоб принести в жертву його бажання свою власну чистоту. Усі речі, що були навколо, знаючи про велику жертву, чекали, щоб сказати «аве» й «амінь», коли прийде їхня обраниця. Тиша була живою.

«Ось вона йде: ступає по лілеях і снігу. Загорнута в соболине хутро. Волосся в неї стягнуте стрічкою; хода легша, ніж хода тіні. Місяць і сніг не такі білі, як вона. Аве».

«Її супроводжує тінь – прозора, наче світло, яке випромінюється із сапфіра. Величезні безформні лілеї не схиляються перед нею, бо їх скувало морозом, мороз зробив їх схожими на асфоделі, які освітлюють стежки в пеклі. Але, як і ті, що ростуть у християнському раю, вони мають голос, вони кажуть: “Амінь”».

«Хай буде так. Обожнювана йде на заклання. Хай буде так. Вона вже близько від того, хто її чекає. Холодна й німа, але з палкими й промовистими очима. І він стискає їй руки, які лікують рани й припиняють сни. Хай буде так».

«То там, то там зникають церкви з високими колонами, чиї магічні волюти й аканти прикрашає сніг. Зникають глибокі форуми, поховані під снігом, затоплені синім світлом, із якого виринають рештки портиків та арок і летять до місяця, невтримніші за свої тіні. Зникають фонтани, які розбризкують не воду, а світло».

«І він цілує уста, дорогі вуста, які не знають фальшивих слів. Хай буде так. Із розв’язаного вузла спадає донизу волосся, наче бурхливий темний потік, у якому всі нічні тіні ховаються від снігу й місяця. Comis suis obumbrabit tibi et sub comis peccabit. Amen».[209]

А інша не приходила! У тиші та в поезії спливали з високих веж та дзвіниць Рима години чекання. Кілька екіпажів без найменшого шуму спускалися по вулиці Чотирьох Фонтанів у напрямку до площі або важко підіймалися до Санта-Марія Маджоре. А ліхтарі були жовтими, наче топази на світлі. Здавалося, що, виходячи нагору з ночі, світло посилювалося й ставало