Пауло Коельо - Заїр

Бог знає, що ми митці життя. Одного дня він дає нам у руки молоток скульптора, другого дня – пензлі й фарбу, щоб ми намалювали картину, або папір і ручку для письма. Але ніхто ніколи не зможе написати молотком картину або пензлем вирізьбити скульптуру. Проте, попри всі труднощі, я повинен прийняти маленькі благословення сьогоднішнього дня, бо хоч я і страждаю, але день чудовий, сонце сяє, діти співають на вулиці. Лише так я зможу подолати свій біль і перебудувати своє життя.

Кімната залита сонячним світлом. Вона підводить погляд, коли я заходжу, усміхається й читає далі «Час шматувати, час зшивати» для жінок і дітей, що сидять на підлозі, обкладені барвистими тканинами. Щоразу, коли Естер робить паузу, вони повторюють уривок, не відриваючи очей від своєї праці.

Я відчуваю клубок у горлі, насилу втримуюся, щоб не заплакати й від тієї хвилини не відчуваю більше нічого. Я стою й дивлюся на цю сцену, слухаючи свої слова на її губах, оточений кольорами, світлом, людьми, цілком зосередженими на тому, що вони роблять.

І зрештою, як сказав один перський мудрець, любов – це хвороба, від якої ніхто не спроможний вилікуватися. Той, на кого вона напала, й не намагається боронитися, а хто страждає, не хоче лікуватися.

Естер згорнула книжку. Люди підвели погляди й подивились на мене.

– Я піду прогулятися з другом, який щойно прибув, – сказала вона, звертаючись до гурту. – Сьогоднішній урок закінчено.

Усі засміялися і привіталися зі мною. Вона підійшла до мене, поцілувала в щоку, взяла під руку, і ми вийшли.

– Привіт, – сказав я.

– Я чекала на тебе, – відповіла вона.

Я обняв її, поклав голову їй на плече й заплакав. Вона скуйовдила мені волосся і з того, як вона доторкалася до мене, я зрозумів те, чого не хотів розуміти, прийняв те, чого не хотів приймати.

– Я чекала тебе по-різному, – сказала вона, побачивши, що сльози вже не котяться рясно. – Як жінка, опанована розпачем, яка знає, що чоловік ніколи не розумів її вчинків, ніколи сюди не приїде, а тому треба сідати на літак і повертатися, щоб після наступної кризи знову втекти і знову повернутися, знову втекти і знову повернутися…

Вітер почав стихати, дерева слухали те, що вона казала мені.

– Я чекала тебе, як Пенелопа чекала Одіссея, як Ромео – Джульєтту, як Беатриче – Данте. Порожнечу степу заповнювали спогади про тебе, ті хвилини, які ми прожили разом, країни, які ми відвідували, наші спільні радощі, наші суперечки і конфлікти. Потім я озирнулася назад, на той слід, який залишили мої кроки, й не побачила тебе.

Я дуже страждала. Я зрозуміла, що вирушила в дорогу, з якої не повертаються, й коли ми вирушаємо в таку подорож, нам залишається тільки йти вперед. Я пішла до кочовика, з яким познайомилася раніше, попросила, щоб він допоміг мені забути мою Персональну Історію, щоб відкрив мене для любові, яка присутня скрізь. Я стала вивчати з ним традицію Тенгрі. Одного дня я подивилася вбік і побачила цю любов віддзеркаленою в очах чоловіка; в очах художника на ім’я Дос.

Я не сказав нічого.

– Я була надто побита, не могла повірити, що для мене можливо закохатися знову. Він мені багато не говорив, лише навчив мене російської мови, й розповів мені, що в степах словом «синій» завжди описують небо, навіть якщо воно сіре, бо знають, що вгорі над хмарами воно синє. Він узяв мене за руку й допоміг мені піднятися за ті хмари. Він навчив мене полюбити себе, перш ніж полюбити його. Показав мені, що моє серце служить мені й служить Богові й не служить нікому іншому.

Він сказав мені, що моє минуле супроводжуватиме мене скрізь, але чим більше я звільнятимуся від подій і чим більше зосереджуватимуся на своїх емоціях, тим більше я розумітиму, що в теперішньому завжди є простір, неозорий як степ, який можна заповнити любов’ю та радістю життя.

І нарешті він пояснив мені, що страждання народжується тоді, коли ми хочемо, щоб інші любили нас так, як ми собі уявляємо, а не так як має виражати себе сама любов – вільно, непідвладна жодному контролю, ведучи нас своєю силою, не дозволяючи нам зупинитися.

Я підвів голову з її плеча й подивився на неї.

– І ти його кохаєш?

– Кохала.

– І далі кохаєш?

– Ти гадаєш, це можливо? Ти гадаєш, якби я кохала іншого чоловіка, то, знаючи, що ти приїдеш, я залишалася б тут?

– Думаю, що ні. Думаю ти протягом цілого ранку чекала, коли відчиняться двері.

– Тоді чому ти ставиш мені дурні запитання?

«Через невпевненість», – подумав я. Але було просто чудово, що вона знову намагалася знайти кохання.

– Я вагітна.

Я відчув, як світ обвалюється мені на голову, але це тривало лише секунду.

– Дос?

– Ні. Хтось такий, хто прийшов і відразу пішов.

Я засміявся, хоч серце мені стислося.