Пауло Коельо - Заїр

тими місцями, де вона побувала і яких я ніколи не знав – і ніколи ними не цікавився. Я бачив клапоть просякнутої кров’ю тканини в руках жебрака, у руках молодих людей і відвідувачів одного паризького ресторану, у руках художника, у мого лікаря, у руках хлопця, який сказав мені, що бачить видіння й чує Голоси. Йдучи її слідами, я ліпше пізнав жінку, з якою одружився, і знову відкрив сенс свого життя, яке так змінилося і тепер знову мало змінитися.

Хоч я був одружений давно, проте ніколи по-справжньому свою дружину не знав: я створив таку собі «історію кохання», схожу на ту, які бачив у фільмах, про які читав у книжках, у журналах, дивився в різних телевізійних програмах. У моїй історії кохання було чимось таким, що зростало, досягало певного розміру, а потім треба було тільки підтримувати його живим, доглядати як рослину, поливати його вряди-годи, підрізати йому сухе листя. «Кохання» було також синонімом ніжності, безпеки, престижу, комфорту, успіху. «Кохання» перекладалося на усмішки, на такі слова, як «я тебе кохаю» або «я почуваюся щасливим, коли ти приходиш додому».

Але життя було набагато заплутанішим, ніж я собі уявляв: не раз, бувало, я кохав Естер палким коханням перед тим як перейти вулицю, та, коли досягав протилежного хідника, почував себе підневільним, засмученим через те, що зв’язав себе з кимось, мене опановувало божевільне бажання податися на пошуки нових пригод. Я думав: «Я вже її не кохаю». А коли кохання поверталося з не меншою силою, ніж раніш, мене охоплювали сумніви, і я казав собі: «Схоже, я просто звик».

Естер, можливо, навідували ті самі думки, й вона казала собі: «Що за дурниці, ми з ним щасливі», «Можемо так прожити й решту життя». Зрештою, вона читала ті самі книжки, бачила ті самі фільми, ті самі серіали по телебаченню, і хоч у жодному не говорилося про те, що кохання – це щось більше, ніж хепі-енд, чому не ставитися до себе з більшою толерантністю? Якби щоранку вона повторювала собі, що її задовольняє таке життя, то, безперечно, вона не тільки в це повірила б, а й зробила б так, що всі, хто нас оточував, у це повірили б.

Але вона думала інакше. Діяла інакше. Вона хотіла донести це й до мого розуміння, а я не зміг побачити, й мені треба було її втратити, аби зрозуміти: повернення втраченого – це мед, солодший за нові відчуття. І ось тепер я тут, іду по вулиці маленького села, сонного, холодного, я знову вирушив у подорож заради неї. Найміцніша нитка павутини, в якій я заплутався, – «усі історії кохання схожі між собою» – порвалася, коли мене підкинуло вгору мотоциклом.

У лікарні любов заговорила до мене: «Я або все, або ніщо. Я як вітер і не можу залетіти в той дім, де вікна й двері позачиняли».

Я відповів любові: «Але я відкритий для тебе!»

А вона мені сказала: «Вітер утворюється з повітря. Повітря існує у твоєму домі, але все там зачинено. Меблі вкриються порохом, вогкість зрештою зруйнує картини й покриє стіни плямами. Ти й далі дихатимеш, ти пізнаєш частину мене, але я не одна частина, я – Все, і цього ти не пізнаєш ніколи».

Я побачив, як мої меблі вкриваються порохом, як картини загниваються через вогкість, і в мене не було іншого виходу, як відчинити вікна й двері. Коли я це зробив, вітер повимітав усе. Я хотів зберегти свою пам’ять, захистити те, що добував із такими зусиллями, але все зникло, і я залишився порожній як степ.

Я знову зрозумів, чому Естер вирішила піти сюди: порожній, як степ.

А що я залишився порожній, то вітер, який сюди залетів приніс речі нові, приніс звуки, яких я ніколи не чув, людей, із якими я ніколи не розмовляв. Мене знову опанував колишній ентузіазм, бо я звільнився від своєї Персональної Історії, зруйнував фактор примирення, відкрив, що я чоловік, спроможний благословляти інших так само, як кочовики й чаклуни степу благословляли подібних до себе. Я відкрив, що я набагато кращий, аніж сам думав про себе, й наділений набагато більшими спроможностями, і що вік впливає лише на тих, хто ніколи не мав мужності виміряти довжину своїх власних кроків.

Одного дня, завдяки своїй дружині, я здійснив тривалу паломницьку подорож, щоб зустрітися зі своєю мрією. Багато років по тому та сама жінка примусила мене вирушити в нову подорож, цього разу, щоб зустрітися з чоловіком, який загубив свій шлях.

А зараз я думаю про все що завгодно – окрім справді важливих речей: подумки мугикаю якусь мелодію, запитую в себе, чому тут ніде не стоять припарковані автомобілі, помічаю, що мій черевик тисне, а годинник досі показує європейський час.

І все це тому, що жінка, моя дружина, мій провідник у житті і моя любов перебуває за кілька кроків від мене; будь-яка подія, будь-яка подробиця допомагають мені втекти від реальності, яку я так шукав і перед якою так боюся постати.

Сідаю на одну з приступок ґанку, закурюю сигарету. А чи не повернутися мені до Франції? Я вже прибув туди, куди хотів, навіщо йти далі?

Підводжуся, ноги мені тремтять. Замість повернути назад, обтрушую, як можу, пісок з одягу та з обличчя, кладу долоню на ручку дверей і заходжу.

* * *

Хоч я й знаю, що можу навіки втратити жінку, яку кохаю, а проте мені треба використати всю ту благодать, яку Бог дарує мені сьогодні. Благодать не можна приберегти на майбутнє. Не існує такого банку, куди її можна було б покласти під великі відсотки, щоб потім використати, коли ти будеш у мирі із самим собою. Якщо я не скористаюся з цієї благодаті сьогодні, то втрачу її безповоротно.