Павло Штепа - Московство

було лише кілька українців, які розуміли це, та їхні голоси були воланням у пустелі. Один з цих небагатьох пише: «Націоналізований большевизм, чи радше збольшевизований націоналізм — це буде щось далеко жахливіше за царат, з його «чорною сотнею». Це буде дика реакція московського народу, ображеного, побитого, обдуреного своїми мріями панувати у світі, переляканого втратою колоній. Ця Московщина вже брикає в утробі сталінській. Коли народиться, щойно тоді побачать українці вовчий апетит того північного «брата» і боротьбу на життя чи смерть»[474].

Монархічна Московщина не допускала до влади лібералів, демократів, соціалістів, і ті боролися з урядом за право брати участь у державному керівництві. Мавпуючи європейських демократів, вони вимагали свободи слова, зборів, спілок і парламенту. Московське поступове суспільство ставилося ворожо до імперського уряду і вимагало ліберальних реформ. Це породило у немосквинів оману щодо його демократичності. Немосквини повірили, що московська інтелігенція демократична, ворог усілякого утиску, гноблення, отже й національного. Українська інтелігенція повірила, що московська демократія щиро прихильна до боротьби України за свої права. Ця безпідставна, некритична українська віра була непохитною, наче під гіпнозом. Голосів незадурманених українців, як напр. М. Міхновського, Д. Донцова не хотіли слухати. Найяскравіші вияви шовінізму московської «демократії» не відкривали очей загіпнотизованим українським москволюбам. Гіпноз великих слів був сильніший за факти.

У березні 1905 р. зібрався в Петербурзі з’їзд журналістів всієї імперії, щоб виробити спільну тактику боротьби за конституцію. Українські журналісти влаштовували щоденні окремі наради журналістів-немосквинів, запропонували з’їздові ухвалити вимогу до уряду визнати немосковським народам імперії однакові з москвинами права щодо культурного, національного життя, зокрема право вживати своїх мов у громадському житті. З’їзд не захотів навіть обговорювати ту вимогу[475]. Товариство московської прогресивної інтелігенції «Лига просвещения» на своєму з’їзді 1908 р. ухвалило більшістю голосів протест проти запровадження української мови в початкових (лише в початкових) школах в Україні… «з огляду на безпеку і цілість імперії» — як записано в ухвалі. Письменник І. Тургенєв був україножером, і то ницим, бо своє україножерство приховував за личиною ліберальної балаканини[476]. Ліберальний письменник І. Аксаков вимагав від уряду заслати П. Куліша до Сибіру за те, що той складав словник української мови та перекладав Св. Євангеліє українською мовою, і взагалі за те, що писав і видавав українською мовою. Ницим україножером був і божок московської «демократії» В. Бєлінський, чиї сповнені ненависті характеристики Тараса Шевченка і «хохлов» ми вже цитували. Вираз: «Не было, нет и быть не может никакого украинского языка» Валуєв позичив у ліберала М. Костомарова, який висловився так про україномовну наукову літературу, хоч був він напівмосквин (мати — українка), написав книжку про разючу різницю між українцем і москвином[477] та про всеслов’янську союзну державу з повноправною Україною[478] і заснував українське «Кирило-Мефодієвське Братство». Але коли польський письменник (українського роду) Франц Духінський (1817–1893) науково довів азійське походження москвинів, то М. Костомаров дуже обурився, і не змігши науково заперечити його доводів, гостро лаяв його в часописах.

Ліберал, професор М. Погодін писав, що єдиним мірилом вартості московської імперської політики мусить бути могутність та неподільність імперії, а не інтереси та потреби населення. Тому-то в Україні все, що виходить поза межі гопака і народної пісні, є шкідливим московській імперії, і тому це треба нищити»[479]. Провідник московських соціалістів Г. Плєханов теж не уникнув україножерства. Його близький приятель пише: «Г. Плєханов був великим патріотом до глибини душі. Він мріяв про велику московську соціалістичну імперію і ставив її понад усе. Сепаратистів люто ненавидів. Був запеклим «единонеделимцем» і асимілятором. Поляків ненавидів за їхній польський патріотизм і вимагав від них, щоб вони були московськими патріотами. Був запеклим україножером. Національно свідомих українців, а надто Т. Шевченка ненавидів значно лютіше, ніж найбільший україножер, монархіст М. Катков, що ніколи не забуде і не простить Т. Шевченкові те, що той писав: «Знаю московську мову, але не хочу нею розмовляти»[480].

Один з найближчих приятелів Леніна писав: «В. І. Ленін був москвином з голови до ніг. Він був уособленням Московщини. Знав її глибоко і відчував її глибоко. Хоч і був довгі роки на еміграції, проте від нього завжди московським духом віяло. Коли він жив у Кракові, то часто їздив до російсько-австрійського кордону «ковтнути якомога більше московського повітря»[481]. Н. Крупська додає: «Ми тут у Кракові обоє дуже тужимо за рідною Московщиною. Володя є великим московським націоналістом. Він не хоче і глянути на картини польських художників, але каталог Третяковської галереї захоплює його годинами. Він зголоднів за московською літературою. Л. Толстого, О. Пушкіна і все з московської літератури, що її ми тут можемо знайти, Володя читає і перечитує десятки разів»[482]. В. Ленін писав: «Чи почуття нашої національної гордості є чуже нам, московським пролетарям? Ясна річ, що не чуже. Ми, московські пролетарі, любимо нашу рідну Московщину, нашу рідну московську мову»[483]. І справді, любив московську мову, протестував проти її засмічення: «Ми спотворюємо московську мову. Ми вживаємо чужі слова зовсім без потреби. Чому кажемо «дефекты», коли можна сказати «недочеты», «недостатки», «пробелы»? Можна простити малописьменній людині, що вона вживає чужі слова, яких навчилася з газет, і добре не розуміє їхнього значення. Але не можна простити цього нашим письменникам. Вже час проголосити війну тим, хто вживає в московській мові чужі слова. Мене чорти хапають, коли я читаю в наших газетах чужі слова»[484]. За таку саму «чистоту украинского языка» Московщина вигубила всіх українських академіків-мовознавців, і відтоді дбати про чистоту української мови — «буржуазный национализм». А от чистота московської мови — це соціалістичний інтернаціоналізм.

В. Ленін, вихваляючи московську літературу, надавав їй вагу світової і не викидав з неї жодного письменника, хоч би й ворожого соціалізмові, як преславного шовініста О. Пушкіна, якого підносив на небесну височінь. Москвини всіх політичних переконань побачили, що Ленін під личиною інтернаціоналістичних гасел фактично відбудовує московську імперію. Тим-то коли він наказав (28 січня 1918 р.) відбудувати московську (перезвану на «красную») армію і закликав царських генералів та офіцерів вступати до неї, то прийшло їх понад 30 тисяч на чолі з генералом А. Брусіловим. За перших 10 років існування червоної армії понад 75% командирів були царські офіцери і генерали, разом зі своїм генштабом[485]. Завдяки їм уряд Леніна зміг відновити обов’язкову військову повинність уже 29 травня 1918 р. і тим відбудувати імперське військо, яке дуже скоро загнало назад до імперії усамостійнені народи. Ті генерали, які не