Володимир Сергійчук - Переяславська рада - трагедія України і програш Європи

Нова книга відомого українського історика Володимира Сергійчука піднімає проблему Переяславської ради та її ролі в подальшому розвитку України. Ця історична подія, що протягом століть використовувалась як політична спекуляція Російської імперії, потребує нового осмислення та очищення від міфологічних нашарувань. Автор розглядає передумови, причини й наслідки появи статей Богдана Хмельницького, що були пізніше знехтувані й перекручені московським самодержавством.
Книга розрахована на широке коло читачів.

Володимир Сергійчук

Переяславська рада -

трагедія України і програш Європи

Вступне слово

Протягом ХХ століття російський імперіалізм різних забарвлень намагався реанімувати ідею "Третього Риму" під будь-якими вивісками. Вихід до Адріатики і на Ельбу на завершальному етапі Другої світової війни на якийсь час таки втілив у життя цю концепцію. Однак, не витримавши конкуренції з цивілізованою Європою, вона вже буквально через кілька років почала розсипатися - відтак у 1991 році стався той розвал, який є закономірним для всіх штучно утворених політичних химер.

Інтуїтивно відчуваючи вже крах своїх імперських ідей, але ще не усвідомлюючи цього реально, наші північно-східні сусіди знову заговорили про "Великую Россию", якої вони без України ніколи не мислили - зрештою, це й неможливо. Проте всі дотеперішні зусилля, вжиті новітніми "единонеделимцами", - політичні, економічні, духовні - виявилися недостатніми. Тож довелося витягувати на світ стару ідеологему про нібито одвічне прагнення українського народу про возз'єднання з російським, яке начебто завершилося 1654 року на Переяславській раді. Після цього, мовляв, нашим предкам московські царі надали такі права і вольності, якими, за словами Петра І, ніякий інший народ у світі "похвалитися не может".

За роки української незалежності всі бажаючі мали змогу значно більше довідалися про той "вікопомний акт", не забороняють тепер і слів безсмертного Кобзаря, звернених 1843 року з Березані до того, хто присягав на вірність єдиновірному православному московському цареві в переяславській церкві:

...Ой Богдане!

Нерозумний сину!

Подивись тепер на матір,

на свою Вкраїну...

Ой Богдане, Богданочку!

Якби була знала.

У колисці б задушила,

Під серцем приспала...

Тож ці слова Тараса Шевченка змушують задуматися: чому наш національний Пророк кинув такі важкі звинувачення на адресу Богдана Хмельницького, котрий відродив нам українську державу в середині ХVІІ століття? Зрештою, що ж відбувалося на тій Переяславській раді, чому на неї погодився Великий Гетьман і що сталося після неї?

Вірили в єдиновірного, православного...

З того часу, як у 1453 році впала Візантійська імперія і православні патріархи зачастили за милостинею до Москви, вони завжди недвозначно натякали українцям, що єдиним захисником і покровителем для них може бути лише князь-самодержець. Особливо ж така ідеологічна обробка наших предків посилилася після того, як у 1492 році в "белокаменной" взяли курс на втілення в життя концепції "Москва - Третій Рим, а Четвертому Риму не бувати".

Зрозуміло, що найбільший вплив ідеологема щодо єдинопокровительства московського князя, а потім і царя, над українською людністю мала на запорозьке козацтво, яке завжди супроводжувало східних патріархів через свої володіння до московського кордону. Тож цілком закономірно, що вже після перших успішних битв проти польської шляхти навесні 1648 року Старший Війська Запорозького Богдан Хмельницький звернувся до московського царя за допомогою. 8 (18) червня 1648 року він передає через жителя Стародуба Григорія Климова, затриманого біля Києва, листа до Олексія Михайловича, "найяснійшого, велможного і преславного цара московского, а нам велце милостивого пана і добродія", з повідомленням про здобуті перемоги і проханням допомоги. Зокрема, в листі запевнялося: "...Єслі би била на то воля божая, а поспех твуй царский зараз, не бавячися, на панство тоє наступати, а ми зо всім Войском Запорозким услужить вашой царской велможности готовисмо, до которогосмо з найнижшими услугами своїми, яко найпилне ся отдаємо. А меновите будет то вашому царскому величеству слишно, єслі ляхи знову на нас схотят наступати, в тот же час чим боржей поспешайся із своєй сторони на їх наступати, а ми їх за божею помощу отсул возмем..." (Документи Богдана Хмельницького.- К., 1961.- С. 49).

Козацька старшина, крім цієї оказії, вирішила також передати листа до севського воєводи Замятні Леонтьєва, в якому також просила підтримки (там само.- С. 51).

А в листі Богдана Хмельницького до хотмижського воєводи Семена Болховського від 20 (30) червня 1648 року вже висловлюється жаль, що "к тому часу рат ваша не поспіла, а тепер іж господ бог помог нам того неприятеля звоєват, теди даємо вам знат, єсли би другим разом зхотіли з нами воєват, хочете ль нам бит приятелями, теди нам на помоч прибивайте" (там само.- С. 54–55).

11 (21) липня аналогічний лист передається через московського гінця Івана Трифонова до путивльського воєводи Никифора Плещеєва. Останній, за задумом козацької старшини, мав вплинути на свого царя, "штобы он... на ляхи ішов воєвати", оскільки, мовляв, "тепер час маєт" (там само.- С. 57).

Сподівання на підтримку з боку московського царя мало відповідне ідеологічне підґрунтя: протягом багатьох років православні патріархи, переїжджаючи через Україну за милостинею до Москви чи вже повертаючись з нею, постійно переконували наше козацтво в тому, що єдиним спасителем українського народу перед наступом польської шляхти може бути лише єдиновірний православний самодержець.

Як же тепер відгукнувся Олексій Михайлович на прохання українського козацтва? Він вичікував. Зрештою, не в його інтересах було надавати збройну допомогу запорозькому козацтву, бо відродження й утвердження української державності внеможливлювало концепцію витворення з Московського князівства "Третього Риму", до складу якого мали увійти всі землі колишньої Київської Русі аж по Віслу.

Крім того, Москва від 1634 року мала мирний договір з Річчю Посполитою, який Олексій Михайлович не хотів ламати.

Запідозривши московську сторону в таємній змові з поляками проти козацтва, оскільки на три листи не було ніякої відповіді, 24 липня (3 серпня) 1648 року Богдан Хмельницький у різкій формі пише до путивльського воєводи Никифора Плещеєва: "...Жеби єсте на нас, на свою віру православную хрестиянскую, міли міч подняти, а ми будем бога прохати, же так же потіхи не однесете, як і хто інший латво нам, кулко бившися межи собою, помирится, а помирившися, на вас обернутся, же за зраду вашу бог вас потлумит. Ми вам зичили всего доброго і цареви вашому панованя і кролевства полского. А при том як себі хочете, так і починайте, хоч за ляхами, хоч за нами, то вам волно" (там само.- С. 64).

Очевидно, прочитавши це звернення Богдана Хмельницького, Олексій Михайлович 7 (17) серпня 1648 року доручив Плещеєву запевнити українського гетьмана, що Московська держава не виступить проти українського козацтва на боці Польщі (Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в трех томах.- М., 1954.- Т. ІІ.- С. 74).

Але православне українство сподівалося на реальну допомогу військовою силою, бо ж саме оборонцями їхніх прав перед поляками завжди виставляли їм московських правителів царгородські та інші східні патріархи. Відсутність такої допомоги викликала