Павло Штепа - Українець і Москвин: дві протилежності

У цій книзі Павла Штепи — автора широко відомих в українському світі праць «Московство» та «Мафія і Україна» — подано широкоформатний зіставний аналіз характерологічних рис українців і росіян, показані взаємини між цими народами в політичному, економічному, культурному, релігійно–конфесійному та ін. аспектах.
Видання вирізняється величезним масивом залученої інформації, однозначністю інтерпретацій історичних та ін. фактів, безкомпромісністю авторської позиції. Тому — залежно від ставлення до української ідеї — воно викличе гарячий схвальний відгук в одних читачів і обурення в інших.
Видання книги «Українець і москвин» є відповіддю на нескінченний потік антиукраїнських публікацій у Росії й Україні та на такі ж висловлювання багатьох російських політиків і московських п’ятиколонників на українській землі.

Павло Штепа

Українець і Москвин

дві протилежності

3–є видання

UKRAINIANS versus MOSCOVITES

(Two Antipodes)

Дрогобич

Видавнича фірма «ВІДРОДЖЕННЯ»

2010

П’ЯТИСТАМ БЕЗСМЕРТНИМ

з Кінґіру

з побожною пошаною

присвячує

автор

Частина І

І

ВСТУП

Переможців не судять.

Кожний з нас розуміє, що під маскою «нєпрєдрєшенства» криються плани врятувати СССР від розпаду на кілька самостійних держав. Авторство тих планів ми приписуємо московським іммігрантам. Ми думаємо, що москвини — іммігранти обдурили непоінформованих американців (та інших чужинців) своєю брехливою пропагандою. Бо ж як інакше можна пояснити, що така демократична, така свободолюбна Америка не визнає для України тих самих принципів, що їх записано в американській Конституції, в їхній Декларації Незалежности, в Атлантійській Хартії тощо. Наш клич: «Свобода людині, свобода народам» — та це ж офіційно оголошений втих документах американський ідеал, ніби не забутий і тепер, бо ж кожного дня в пресі, на радіо, в заявах американських державних мужів чуємо запевнення, що Америка бореться за справедливість в цілому світі, за свободу для кожної людини і для кожної найменшої нації, за демократичний устрій в цілому світі і т. п. — гарні, святі ідеали та ідеї.

Ми чуємо ті запевнення, але бачимо… американську байдужість до зойків мільйонів катованих дітей, жінок по сибірських концентраках та тюрмах СССР. Бачимо їхню мовчанку про нищення цілих народів в СССР. Гірше того! Чуємо офіційні заяви, що їх не обходить, що діється чи буде діятись в межах СССР, оскільки це не загрожує безпеці Америки. Бачимо їхнє гаряче бажання договоритися про співіснування з найдикішою тиранією, яку знав будь–коли світ. Бачимо їхню 100% оборонну політичну і мілітарну стратегію, спрямовану на охорону лише своєї свободи, а коли і говорять про свободу інших народів, то і тоді аргументують інтересом американської безпеки, а не моральним, християнським обов’язком знищити джерело, ідеолога, носія і виконавця диявольської віри — Московщину.

Що це є? Забріханість? Політичний нерозум? Шоста колона? Гіси, опенгаймери, фукси, мекліни, когани, розенберґи і т. п., зрадники та дорадники по урядах і університетах? Чи, може, ще щось? Безперечно, згадане грало і грає велику роль, але не вирішальну.

Вже пів століття Д. Донцов нагадує нам, пояснює нам на всі лади відомий ще біблійним мудрецям предвічний закон, що його встановив для добра людини Творець, — ЗАКОН БОРОТЬБИ ЗА ІСНУВАННЯ. Вже пів століття тлумачить нам Д. Донцов, що в міжнародних стосунках всі нації керуються виключно і єдино своїм національним егоїзмом, а всі ідеології, теорії, –ізми, –фільства і т. п. — це є лише маски, що за ними той егоїзм ховається, щоб перемогти противника. Перемогти! Це — найголовніше. А переможців це судять, і «оправдання» прийдуть автоматично. Національний егоїзм рішав міжнародні відносини від першого дня повстання народів і держав; рішає нині і буде рішати доти, доки всі люди не стануть справжніми християнами. А як далеко людству до того, видко з факту, що незважаючи на 2000–ну річницю християнства, національний егоїзм не лише не зменшився, але нині набрав фори відкритого цинізму. І в проблемах, зв’язаних з безпекою Америки, рішає національний егоїзм американців, а ніщо інше.

90 мільйонів японців задихаються на своїх перелюднених маленьких островах. 600 мільйонів китайців та 500 мільйонів індусів поки що «рятуються» періодичними голодовими вимираннями та худоб’ячим життєвим рівнем свого населення. В XIII ст. голод пігнав мільйонові азійські народи на захід. Нині приходить знову час, коли голод знову пожене ще більші мільйони азіятів на той же захід. «Азія для азіятів» стає вже не романтичним гаслом, але конкретним засобом рятуватися від голодової смерти.

Що більше! Цивілізовані, енергійні, працьовиті, невибагливі, агресивні японці, заволодівши величезними багатствами Сибіру, маючи невичерпні резерви дешевої робочої сили Китаю, за яких 25–50 років захоплять світові ринки своїми дешевими і добрими виробами і тим поставлять перелюднені Італію, Німеччину, Англію перед примарою зубожіння. Жодні митні стіни — як вже показав досвід — не лише не охороняють, але ще більше погіршують економіку. Крім того, будучи величезною економічною потугою, Японія матиме і відповідну мілітарну силу руйнувати митні мури. Майбутнє Америки загрожене.

На шляху такого розвитку Японії стояла і стоїть велика Московська імперія. Вона є природним сторожем японської небезпеки для Америки. Отже, в інтересах Америки дбати, щоб той сторож був великим і сильним. Це і робила Америка протягом всієї своєї історії. Напр., з 1863 р. під час польського повстання Америка відмовилася від дипломатичної інтервенції за поляків, хоч і співчувала їхній боротьбі. За часів Кримської війни 1854 р. Америка тримала приязний москвинам нейтралітет. За програну московсько–японську війну в 1905 р. москвини заплатили дуже дешево завдяки натиску американської дипломатії на японців (не припадково мирні переговори велися в Америці). В 1922 р. Америка, незважаючи на свої антипатії до большевиків і незважаючи на те, що тоді Японія була її союзницею, примусила Японію забрати свою окупаційну армію з Сибіру. Америка довго відтягала визнання державної незалежности Латвії, Литви та Естонії, а коли і визнала, то устами свого високого комісара Е. Йона підкреслила тимчасовість самостійности тих держав і висловила надію, «що вони колись знову стануть частиною Московської імперії» (W. Lippmann. «U. S. Foreign Policy»). Як знаємо, президент Ф. Рузвелт здійснив ту надію 20 років пізніш. Америка не визнала уряд В. Лєніна аж до 1933 р. (інші держави визнали далеко раніш) не із–за переконання, що большевики ослаблюють силу Московської імперії, погоджуючись на автономію немосковських народів імперії. Навіть в Лізі Націй Америка спротивилася прийняттю України в члени, хоч сама не була членом.

Свободолюбна Америка дбає, щоб деспотична царська і совєтська імперія не розпалася. Республіканська Франція мала і має деспотичну московську імперію за свого природнього союзника проти Німеччини. Парламентарська Англія у своїй традиційній політиці «рівноваги сил» хоче мати і велику Московську імперію, звичайно, дбаючи, щоб вона не лізла до теренів, опанованих Великою Британією. Німеччина також не хоче розподілу Московської імперії.

Отже, бачимо, що не москвофільство диктувало іншим націям їхню політику щодо москвинів, але їхній здоровий національний егоїзм, який за наших часів набрав навіть цинічних форм. Нині підписують правою рукою Ялтинський чи Постдамський договори, що ними віддають вільні нації на поталу московським тиранам, та й ще голосно