Люко Дашвар - Покров

Душа Станіслави отрутою — крап-крап: не діждешся! Недарма поклони била, прокльони слала! Кінець крові Дорошевій!

— Валеріане, син Яреми і Станіслави. Гнате, син Яреми і Перпетуї… - Мар’яна вчитувалася в папірець, перш ніж називала імена вголос, як першокласниця тримала пальчик біля наступного імені, вела по аркушу, все читала, читала…

Дійшла до живих — до бабці Нати, матері, батька, — перелякалася: а з цими як бути? Чому в Кривошиїхи не розпитала геть усе?! До покійників їх? А то не вирок для них?

— Ні, то неможливо! — чомусь увірувала, продовжила впевнено. — Бабо Нато, мамо, таточку… Допоможіть! Усіх до сьомого коліна благаю, позбавте сили прокляття роду Дорошевого. Дайте пожити!

Завмерла. Прислухалася — тихо. «Хоч би знак який був», — подумала розгублено. У ванній хрюкнула й забулькала вода в трубах. А то вірний знак: завтра гарячої води можна не чекати. А може, і холодної.

— Дідько! От чому так?! Завтра — найважливіший день мого життя! Якщо ще дощ впаде…

Знаки не справджувалися. На ранок гаряча вода лилася, сонце світило, а радість так бурхливо зашкалювала, що Мар’яна повірила: випросила в предків щасливої долі. Напилася кави з великої, на півлітра, чашки, з годину хлюпалася під душем, потім взялася сама собі зачіску майструвати, бо однаково перукарі ніколи не могли дати ради неслухняному хвилястому Мар’яниному волоссю. Ідея була простою — укласти гарними хвилями і з одного боку підібрати, відкриваючи витончену шию й рівні плечі. Та волосся не бажало й Мар’яні підкорятися, тому на боротьбу з власними кучерями довелося витратити набагато більше часу, ніж планувала.

На годинник зиркнула: дідько! За годину Пітер має приїхати, а Мар’яні ще макіяж робити, одягатися, та й зопріла з тією зачіскою, хоч знову під душ. А що робити? Знову побігла до ванної, та тепер часу не гаяла — швидко вимилася, намагаючись не зіпсувати зачіски, одягла витончену білизну, яку придбала потайки від Пітера, прозорі колготки, щоби новими черевичками ніжки не натерти, стала перед дзеркалом — гарно! Узялася підводити очі, брови.

— Усе правильно… Спочатку зроблю макіяж, а потім сукню одягну, — заспокоювала себе, а здоровий глузд сміявся: як можна натягти сукню й не зіпсувати зачіски?!

— А я спробую! — закінчила макіяж, ускочила в коштовні білі туфлі, побігла до вікна, щоби пересвідчитися: двір на місці, нікуди не дівся, не провалився в тартарари, безпритульні люди попід під’їздом не тиняються і не влаштують їм із Пітером імпровізований «викуп нареченої».

Визирнула. Під під’їздом виднілась автівка — не банальний, довгий, як сосиска, лімузин із букетами на капоті, а «мерседес»-кабріолет: білий, розкішний, із темним шкіряним салоном, відкинутим верхом. Біля автівки стояв Пітер — костюм, як влитий, метелик під коміром-стійкою, в руці маленький букетик. Білий…

Мар’яна на годинник: ще є час! Пітер майже на годину раніше приїхав. Чого би це? Мобільний — дзень.

— Пітере… Я тебе бачу! — стояла біля вікна в самій білизні, колготках і туфлях. — Ти… такий…

— Подумав… Давай довше містом покружляємо… Не проти?

— Ні! Зараз! П’ять хвилин! — вирубила зв’язок. За діло!

Поправила зачіску, вже до сукні, та згадала про подарунок баби Нати — сердечко пузате, золоте.

— Неодмінно вдягну, — до рюкзака, бо як поклала у внутрішню маленьку кишеньку, коли з Дорошівки їхала, так і забула про нього. Перерила весь рюкзак — нема. Засмутилася, вперто обмацувала рюкзак знову і знову, лаяла себе: «Хіба не дурепа?! Єдина старовинна річ у роду лишилася, та Мар’яна і її примудрилася загубити». Віджбурнула рюкзак, під ноги глянула: пузате золоте сердечко валялося на підлозі, як непотріб.

Усміхнулася.

— Тепер усе гаразд! — обережно застібнула ланцюжок на шиї, глянула на себе в дзеркало…

Приклала долоню до сердечка, завмерла.

— То неможливо… — прошепотіла раптом із відчаєм.

Похапцем накинула халат поверх нової білизни, так і побігла надвір у халаті, колготках і стильних білих туфлях.

Пітер усе зрозумів. Усміхнувся сумно: сюр… Мар’яна хотіла так багато сказати: що Пітер — класний, що він заслуговує на щастя й щирі почуття, що забуде Мар’яну скоро, бо — було би за ким горювати, сам же бачить — прибацана!

— Усе це… неможливо! — вигукнула по-дитячому гірко. Пішла з двору в бік правого берега — в халаті, колготках і стильних білих туфлях.

Аніта розчахнула двері, здивувалася.

— Як ти взнала?

Мар’яна витріщилася од раптового страху, оминула сусідку, штовхнула блакитні двері зі значком «фольксвагена» — посеред кімнатки Ярко старанно складав речі до великого чорного рюкзака. Побачив Мар’яну — нафарбовану, із завитими кудрями, в халаті й білих туфлях. Завмер.

— Я… не затримаю! — процокотіла зубами Мар’яна. Нервово посунула до вікна, визирнула — за вікном майоріло японське знамено із самотнім сонцем на мертвому білому тлі.

Озирнулася до Ярка.

— У мене немає ікони, і я не піду до церкви… Бог усюди, почує! — слова виривалися замість ридання, яке застрягло всередині, - колотило, рвало. — Присягаюся у вірності цьому мужчині. Хочу, Господи, тільки з ним бути в горі й радості, в багатстві й злиднях, в здоров’ї й хворобі. Назавжди.

Стільки сил вклала в прості слова — ні краплі не лишилося. Упала на матрац, накритий звичайним махровим простирадлом.

— Усе… — прошепотіла, притисла до грудей пузате золоте сердечко. — Встигла…

Ярко відклав рюкзак, присів поряд. Повів долонею по хвилястому Мар’яниному волоссю, намагаючись стримати збудження.

— За дві години маю бути на Софійській площі, - сказав низьким хриплуватим голосом. — Хочу, щоби ти… не хвилювалася.

— А я… хочу народити тобі дитину! — розридалася, цілувала припухлі дитячі Яркові вуста. — І щоби ти повернувся! І щоби все було так, як ти казав! Сім’я, дім біля ріки… Ти знаєш, де наш дім? Я знайшла його… Він у Дорошівці! Там жив Ярема…

— Тихо, тихо… — Ярко тремтячими руками розстібав ґудзики на халаті, цілував тонку Мар’янину шию. — Я повернуся…

…Напередодні католицького Різдва 2014 року в райвідділі міліції стався прикрий інцидент: нервова кароока дівчина увірвалася до кабінету заступника начальника, вилила на себе бензину зі звичайної півлітрової пляшки з-під газировки, клацнула запальничкою перед носом ошелешеного мєнта, пообіцяла хижо:

— Краще би тобі мене вислухати!

Мєнт налився гнівом — викинув би дурепу і забув. А часи ж не ті… Кивнув похапцем: нема питань, ми ж ті… слуги народу. Сідайте, кажіть…

Мар’яна не всілася — не в гостях. Упритул підійшла до начальницького стола, дістала з-під куртки стос паперів.

— Тут — свідчення про непричетність Поліни Найди до вбивства Ігоря Корнілова. Слідчий відмовляється залучати їх до матеріалів справи. Хочеш паралельного громадського розслідування?! Залюбки! Але для тебе краще, щоби результати збіглись