Люко Дашвар - Покров

Пітер знітився.

— Вибач. Мене не полишає відчуття, що я учасник сюру.

— Давай спробуємо перекреслити то нашим реальним життям.

Пітер обійняв Мар’яну, притулив до себе.

— Уже кінець пошукам?

— Так… Лиш одне було питання. Мені бабця Ната розповідала сімейну легенду про свою бабцю Олександру. От вона якраз і народилася в Григорія і Домни Сологубів у селі Цвітна.

— Що за легенда?

— Що насправді Олександра народила доньку Анастасію не від законного чоловіка Анатолія, а від якогось німця на прізвище фон Лютцофф.

— Перевірила?

— Так, знайшла спогади про загибель сімейства фон Лютцоффів ще навесні 1917 року, а Олександра народила доньку за півтора року, восени 1918-го. Отже, ніяких німців у родоводі, - розсміялася. — Бабця, мабуть, засмутиться.

Пітера цікавили інші реалії.

— Хтось із твоєї рідні приїде на вінчання?

Мар’яна згадала насуплену бабчину пику, ошелешену матір, здивованого тата. Бабця далі всіх Мар’яну проводжала, коли та до столиці поверталася. Дійшла до хвіртки, руки торкнулася.

— Тобі, квітко моя, — сказала, простягнула онуці золоте пузате сердечко на ланцюжку. — Вдягни, як до храму підеш. Усе-таки фамільна річ.

Мар’яна усміхнулася сумно.

— Як можна? — пояснила Пітеру. — Тато ще на інвалідному візку, мама і бабця його доглядають. Ми самі до них у Дорошівку після вінчання поїдемо. Познайомлю вас, — задумалася, додала: — Ти сподобаєшся… моїй мамі.

…А на небі плакала душа Яреми.

— Німець… Німець — батько. Як же не додивилася? Не здогадалася?!

Поряд тішилася душа Станіслави, вінчаної дружини Яреминої, що і після смерті від неї нікуди.

— Хоч тисячу разів хай до душ своїх предків кланяється і кожного на ім’я назве! Нічого вдіяти не зможе, і душі не зможуть прокляття зняти, бо не всіх віднайшла… Чужих молитиме, а для чужих Дороші — чужі. Згинете! Згинете…

На Медовий Спас у Свято-Іллінській церкві на Подолі (бо дівчина настирливо просила — саме тут хочу!) для Мар’яни і Пітера визначили дату вінчання одразу після Спасу Хлібного.

— Я — наречена… — Мар’янине серце огорнула радість. У весільному салоні з хвилюванням роздивлялася невагомі, схожі на тополиний пух, сукні, взуття, аксесуари. Прицінювалася. Пітер не пояснював, де взяв гроші: просто дав Мар’яні дві тисячі баксів і попросив бути найчарівнішою. За тиждень до вінчання вже милувалася в хрущовці на Воскресенці тоненькою, як павутиння, фатою, напівпрозорими рукавичками та білосніжними, стильними до запаморочення лодочками, які відкусили від бюджету одразу чималий шмат.

— У мене ніколи не було таких дорогих і гарних черевичків, — крутилася перед дзеркалом у черевичках, фаті й рукавичках. Сукню для економії взяла напрокат, її обіцяли доставити в переддень урочистостей.

Одне псувало настрій — Поля так і парилася за ґратами. Мар’яна щодня зідзвонювалася з адвокатами, яких винайняв Пітер, та чула лише погані новини: слідство знайшло в одязі Ігоря Полину хустину зі слідами крові, шматок Ігоревого шалика був у Полі в руці, коли її затримували, а решту шалика виявили обв’язаним навколо шиї хлопця.

— Як шматок Ігоревого шалика в Полі опинився? — розпитувала Мар’яна.

— Розповідає, що знайшла його під деревом, тому і стала там копати, бо зрозуміла — знайде тіло Ігоря, — пояснював адвокат.

— Так логічно ж!

— У слідства своя логіка, і нам поки що не вдається знайти розумний компроміс. У версію «Поля дізналася про місце поховання Ігоря від баби-віщунки» не вірить ніхто.

— Але так і було! Я можу підтвердити.

— Повірте, цим ми тільки роздратуємо слідчих. Бажано відшукати більш адекватних свідків, ніж баба з екстрасенсорними здібностями.

Мар’яна засмучувалася.

— Може, слідчі з Полі убивцю ліплять, бо грошей хочуть? — питала з відчаю.

— У вас є гроші? Це би допомогло налагодити неформальні контакти.

— Будуть. Скоро…

Уже й сумніву не мала — будуть! Благала Полю подумки зачекати, передавала через адвокатів: «Тримайся, Полько! Я тебе не покинула, мине зовсім небагато часу, і я зможу купити увесь світ, щоби витягти тебе на волю». Та чим ближче час вінчання, тим настирливіше радість заглушала Полин голос у серці Мар’яни.

Сиділи з Пітером в улюбленій кав’ярні на Подолі, наречений показував світлину справжньої яхти — білосніжної, з вітрилами, штурвалом.

— Після вінчання лімузин одразу відвезе нас на яхту. Цілих три доби — тільки ми, Дніпро… і двійко членів команди, які обіцяють, що нам не доведеться з ними знайомитися, якщо у нас не виникне бажання.

— Ми помремо з голоду! — щасливо сміялася Мар’яна.

— Один із членів команди — кок. Продукти я вже замовив.

- І шампанське?

— У першу чергу шампанське, — Пітер обіймав наречену, нашіптував: — Я все тримаю під контролем, Мар’яно. Яхту дослідив сам. Вона, справді, чудова й дуже романтична. У нашій каюті ліжко висить на ланцюгах…

— На ланцюгах?

Пітер кивав:

— Якщо не звертати на них уваги, здається, що воно літає каютою.

Мар’яна пурхала. Останні ланцюги, які ще безнадійно намагалися прив’язати до реальності, розсипалися на порох, як старий сургуч на листі Перпетуї. У переддень вінчання до хрущовки на Воскресенці привезли неймовірну сукню, Мар’яна разів двадцять приміряла її, аби зайвий раз роздивитися себе із захватом, і хоч домовилися з Пітером влаштувати ввечері таку собі останню холостяцьку вечерю на двох — посидіти в ресторанчику, випити за закінчення важкого періоду пошуків, — умовила нареченого скасувати замовлення в ресторані.

— Хочу побути сама… — призналася. — Відпочити, виспатися.

Пітер не дорікав. Домовилися, що за годину до вінчання наречений заїде по Мар’яну на лімузині — покружляють містом, перш ніж до Свято-Іллінської церкви спрямувати.

До ночі Мар’яна просиділа навпроти чудової вінчальної сукні — курила, роздивлялася її із захватом, уявляла себе в храмі поряд із Пітером і аж ні разу не засмутилася. Усміхалася: а потім яхта… І далі, по життю… Все для того зробила. Остання справа лишилася. Тому і вдома лишилася — не знала тільки, як розпочати.

Урешті наважилася. Дістала з рюкзака купу паперів, серед них розшукала декілька скріплених аркушів із переліком імен і прізвищ 126 предків до сьомого коліна по батьківській і материнській лініях.

— Сто двадцять шість… — прошепотіла. — У додатковому скелеті людини сто двадцять шість кісток. Я десь читала. Наче сім колін предків. А голова, хребет, навколо серця — то основний. Чому так? Хоч які предки, думай своєю башкою? Май свій стрижень, дай волю своєму серцю? От я і думаю… Все правильно вирішила!

Розклала аркуші ретельно. Видихнула, перехрестилася, хоч ніколи на службу не ходила.

— Яремо… — покликала вголос.

На небі заплакала душа Яремина: ох, дитино… Марно то все!

— Станіславо… — продовжила Мар’яна. — До вас найперше звертаюся, бо з вас усе й почалося. Простіть уже одне одного і нас заразом. Допоможіть із прокляттям упоратися. Хіба вам самим не хочеться, щоби