Люко Дашвар - Покров

— Ти мені… не тикай! — мєнт ледь стримувався, та відчуття самозбереження настирливо нагадувало: часи ж не ті…

— Якщо завтра ж Полину справу не передадуть нормальному адекватному слідчому… Якщо адвокат не побачить у справі всіх матеріалів, які ми замість твого слідчого зібрали у справі… - Мар’яні запаморочилося від різкого бензинового запаху, хитнулася. — Я повернуся… Не пустять сюди, знайду тебе в Лісниках! Ти ж там живеш?! Не дістану тебе в Лісниках, постукаю у двері твоєї квартири на Оболонській набережній. Не знайду там, поїду на Десну…

— Що?!

— А ти думав, про маєток на Десні ніхто не знає? — прошепотіла Мар’яна, втратила свідомість, повалилася на підлогу. Рештки бензину з пляшки — по кабінету.

Були би старі часи… Кинув би мєнт Мар’яну за ґрати, посиділа би кілька діб без води та їжі, руки би цілувала, сучка… Схаменувся.

— «Швидку»! Перевдягніть! І… не відпускайте! — наказав черговому. — Дівчина — свідок у важливій справі! — скривився, пішов до дверей, поки Мар’яні надавали першу допомогу. — І приберіть тут усе, провітріть!

Засів у приймальні, роздратовано спостерігав у розчахнуті двері, як співробітники відділу стягують із дівчини куртку, облиту бензином, прибиральниця збирає розлиту рідину, лікарі «швидкої» повертають відвідувачку до тями.

— Дівчина вагітна! — лікар підійшов до заступника начальника, повідомив сухо. — Ми її забираємо!

Були би старі часи… Хєра лисого би тут лікарі командували!

Кивнув.

— Робіть свою справу, — відповів значуще.

Коли дурепу увезли, стояв біля відкритого вікна, тремтів від морозного повітря. Пам’ятає він Ігоря Корнілова. Тридцятого листопада 2013-го в ніч до відділку притягли вже напівмертвого. Шалик ще такий примітний із шиї звисав. Не розрахували сили «беркутівці»… Хіба вперше? Якого біса свої хвости мєнтам у райвідділ звозити, наче тут пральня?! Свого непотребу вистачає, так ще і за ними прибирай! Наказав хлопцям:

— Викиньте його десь за містом. Очуняє, дорогу додому знайде.

Та Ігор Корнілов помер у міліцейській автівці, і підлеглі зробили навіть більше, ніж зазвичай. Не покинули мертве тіло на поїд безпритульним собакам у лісі під Броварами, вирили яму в мерзлому ґрунті, присипали землею. І при чому після того мєнти? Хай майданівці «Беркут» гризуть!

Змерз. Зачинив вікно. Гукнув слідчого.

— Давай уже… подивись на справу про вбивство Корнілова під іншим кутом зору, — наказував похмуро. — Вистачило би сил у тендітної дівчини затягнути в ліс тіло? Не думаю. Змогла би вирити в промерзлій землі яму? Ні!

— Тобто… залучити до матеріалів справи свідчення тих дебілів з Майдану?

— Не треба політизувати звичайне побутове вбивство, дебіл ти сам! — роз’ярився начальник. — Хто заявив про Поліну Найду?!

— Місцевий житель із Калинівки.

— Що він у лісі робив?!

— Звідки я знаю?

— А ти узнай! Може, той Корнілов до жінки його бігав чи курку з двору поцупив… Мотивів до біса! — глянув на слідчого, засичав: — Я тебе повинен вчити працювати? Ти півроку дупу мнеш із цією справою й досі не побачив справжнього вбивцю?!

— Затримати того йолопа з Калинівки?!

— Працюй уже, а не питання мені став! Свідчення майданівців долучи до справи, щоби не верещали, а дядька по-тихому закрий і оброби, щоби сам зізнався. Вільний! — мєнти ще відчували себе вільними…

За тиждень суд випустив Полю під символічну заставу до завершення слідства, яке раптом побачило нового підозрюваного у вбивстві студента-архітектора Ігора Корнілова, але в інтересах розслідування інформацією не ділилося.

Мар’яна зустрічала подругу біля суду. Бліда, зневірена Поля побачила Мар’яну, сльози на очах.

— Як ти змогла, Мусько? Пітер допоміг?

— Поїхали додому, — чисто, як Ярко, м’яко попросила Мар’яна.

Дісталися п’ятого поверху хрущовки, де Мар’яна приготувала для подруги обід, Поля побачила округлий Мар’янин живіт, розплакалася.

— Це неможливо! Ти вагітна, Мусєчко! Слава Богу… Сподіваюся… не від Пітера?

Пітер спішно покинув Україну наступного дня після безнадійної спроби заручитися підтримкою Господа у стосунках із Мар’яною. За кілька днів адвокати, яким він справно платив, повідомили, що більше не можуть приділяти увагу Полиній справі, порадили звернутися до фахівців, які на громадських засадах вели майданівські справи, і хоч Мар’яна не дуже вірила в людську безкорисливість, з відчаю постукала і в ці двері. На диво, тут не питали про гроші, натомість адвокати-майданівці почали збирати власні докази Полиної невинуватості, вимагали від Мар’яни згадати всіх і кожного, хто міг би допомогти. «Хотинський…» — подумала вона тоді і, хоч пам’ятала — стара Кривошиїха радила забути Хотинського, аби й він про Мар’яну забув, — пішла до пафосного лофту.

Вони перетнулися на парковці біля будинку. Хотинський і немолода витончена жінка саме вийшли з «ауді», прямували до під’їзду, коли перед ними стала худенька дівчинка з глибокими карими очима. Хотинський усміхнувся іронічно.

— Мар’яно… Зізнайся! Те, заради чого ти відмовилася від спадку, вартувало того?…

Мар’яна обхопила руками округлий живіт, усміхнулася знічено.

— У нашому роду жінки народжують тільки від коханих…

— Вітаю, — тепло усміхнулася немолода красуня.

— Мені поміч твоя потрібна, — сказала Мар’яна Хотинському. — Щоби подругу з в’язниці витягти. Треба завтра піти до міліції, написати свідчення… Що в ніч проти тридцятого листопада 2013 року, коли ти… — зиркнула на жінку, продовжила беззастережно: — …коли ти привіз мене додому, а я стояла біля під’їзду… Там подруга моя була. Просто повір мені, що була. Ти маєш засвідчити, що бачив її.

— У нас на завтра квитки на літак. Летимо до Італії в надзвичайно важливій справі, - пояснила Мар’яні жінка.

— Перебронюємо, — спокійно й упевнено відповів Хотинський.

— Звісно, любий, — усміхнулася жінка. «Вона щаслива, — подумала Мар’яна. — Щаслива і… молода. Як дивно…»

— А мамі я передзвоню… Поясню, що затримаємося на день, — додав Хотинський, глянув на Мар’яну іронічно, наче на все своє колишнє майбутнє. — Щасти, Мар’яно.

— Зачекай! — вигукнула раптом. — А ти… Як живеш? Як агенція?

Хотинський знизав плечима.

— З агенції давно звільнився, керую цегельним виробництвом, бо для дружини це надто виснажливо. А в мене вистачить сил порядки навести, — усміхнувся. — Надумаєш будуватися — дзвони. Поможемо.

- І тобі щасти… — прошепотіла Мар’яна Хотинському вслід. Йшов до будинку, щось іронічно розповідав немолодій і геть нестарій витонченій щасливій жінці.

…Поля вислухала оповідь Мар’яни, втерла сльози, погладила Мар’янин живіт.

— Строк який?

— Шістнадцять тижнів приблизно. На початку літа народжувати.

— А хоч коли! — усміхнулася Поля. — Аби здорове дитя. Як нирки?

— Не знаю… Не нагадують про себе, і я намагаюся не думати про них.

— Краще думай. І акушерів обов’язково попередь…

— Я їм дірку в мізках вже прогризла. До пологів п’ять місяців, а я щоразу приходжу в жіночу консультацію і товчу: «У мене хворі нирки, ви ж врахуйте».

— А зі спадком що? — спитала Поля. — Ти вже багата?

— Ні… - усміхнулася. — Там умова була…