Наталія Ярославівна Матолінець - Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець

знемога навалилася після любощів, проте чаротворець і далі стискав її в обіймах. — Я хочу піти до себе. Така сонливість падає. А за вікнами вже сіріє.

Важкі гардини не пропускали світла знадвору, але дівчина видивилася сіру світанкову смужку на підлозі, котрої штори ледь-ледь, а не сягали.

— Залишся тут, — попрохав юнак. — Залишся, Канре.

— Їй-богу, скоро твоя матінка повернеться.

— Вона не зазирає сюди. Ти ж знаєш.

— Вона на балу наказала мені їхати геть. Через проблему з волоссям.

— Дурниця. Завтра вирішимо це.

— Жакку… — Канре затнулася, бо надмір благання в голосі міг видати її.

Втім, юнак уже відсторонився, сів, схрестивши ноги, й подивився на дівчину без недавньої пристрасті чи вдоволення. Погляд його став тим же льодом, котрий насторожував її від початку їхнього знайомства.

— Що відштовхує тебе, ану? Що лякає?.. Не кажи тільки, що нічого. Я ж не дурне дитя. Бачу, що ти тікаєш мов ошпарена з мого ложа. Здригаєшся од дотиків. Силкуєшся відсторонитися щоразу, мовби тебе згризає огида чи неприязнь.

— Це не так. — Канре подалася вперед, проте Жаррак не зворухнувся.

— Мені видавалося, що то переїзд, може, був важким для тебе. І ще смерть панії. Але… Здається, я дурю себе.

Юнак простягнув руку і поклав її на плече Канре. Обережно й легко, майже нечутно. Продовжував дивитись у вічі й повів пучками далі — униз до зап’ястя, пробіг долонею, зірвав дотик з кінчиків пальців.

— Якщо це образа — скажи, — вів чаротворець, заглиблюючись у свої помилкові здогади.

Проте Канре мовчала, бо їй мовби всі думки заразом вимело з голови. Жодне виправдання не приходило, жодна гарна відповідь.

— Тут немає твоєї вини. Справді, — прошепотіла вона й підсунулася до краю ліжка, щоб піти геть і позбутися розпитувань.

Удень, вона була певна, справа Гвеннанового порошку, загадка оливети й таємне товариство суперників гілки займатимуть Жаррака куди більше, ніж її поведінка.

— Ти боїшся моїх дотиків, — видихнув чаротворець у неї над вухом і спритним рухом зімкнув обійми. — Я вже помітив це, Канре. Ти здригаєшся, мовби боляче роблю. Мені не торкатися тебе? Взагалі?

— Ні, Жарраку. Проте зараз пусти мене.

У кабінеті поруч годинник бомкав шосту ранку.

— Пусти мене.

Канре достеменно пригадувала, що тепер має лише кілька хвилин, тож її голос втратив спокій.

— Ні. Доки не скажеш.

— Жарраку, я не забавляюся.

— Я теж ні. Люди, знаєш, нечасто забавляються, коли йдеться про щось важливе. Ти важлива для мене, Канре.

— Тоді відпусти.

— Тільки якщо відкриєш, у чому річ.

— Гаразд. — Вона вирішила, що краще вже придумати якусь недолугу брехню, аніж…

— Пообіцяй.

— Обіцяю. Скажу.

Руки чаротворця розімкнулись, і Канре ледь не втратила рівновагу. Перед очима все пливло, а липкий піт вкривав тіло, ніби вона оце щойно здолала бігом усю дорогу від пекарні до дому маестри.

Дівчина сповзла з ліжка, проте від знемоги осіла на підлогу й притисла обидві руки до грудей, остерігаючись, що серце вистрибне і впаде під ноги Жарракові.

— Боже, тобі зле? — Чаротворець миттю зістрибнув з ліжка і присів біля неї, але вже не торкався. — Канре, води?..

— Так. Так, — уривчасто видушила з себе дівчина й зачудовано вирішила, що паркет, який розтікається, мов химерне мальовидло, — найдивніше у світі видовище.

Жаррак заляскав стопами по підлозі. Минуло ще кілька секунд — туман, вдихи, холод долівки, — і келих, наповнений водою, опинився в тремкій руці дівчини.

— То тобі справді зле. Вибач. — Чаротворець опустив на її плечі халат. — Ти занедужала? Чому ж не сказала?

Вона хотіла йому відповісти, але не знаходила сил. Пила, і вода стікала з підборіддя по шиї, між ключицями. Холодні краплі. Холодна підлога. Холодні, але такі стурбовані очі чаротворця.

Канре подивилася на нього — і зважилася.

Вона смикнула плечима — халат сповз. Відставила вбік келих з недопитою водою. Повагалася мить чи дві, але таки змогла підвестися на ноги.

Жаррак ривком звівся за нею — боявся, мабуть, що впаде.

Але Канре не впала. Вона повернулася до чаротворця й приклала руку до грудей, викликаючи своє прокляття.

Мить — і назовні проступило красиве, філігранне керамічне серце. Стрілка завмерла за дві хвилини до півночі.

* * *

Таким злим Канре Жаррака ще не бачила.

Зобачивши керамічне серце, він закляк, ніби заморожений могутнім чаром. Тоді метнувся по свій артефакт — той, як звично, лежав під подушкою, готовий у будь-яку мить захищати володаря.

Клац-клац — знайомий звук, і ціпок розкрився в повен розмір. Жаррак шепнув кілька слів — Канре не відчула нічого, але важкі запони балдахіна за її спиною розвіялись, а вікно задрижало дрібно-дрібно.

Чаротворець говорив беззвучно — тільки губи ворушилися. Тільки пальці до побіління зімкнулися біля навершя ціпка. Срібне світло викрешувалося в осерді й тануло.

Канре стояла перед ним, змерзла і зніяковіла, налякана своїм зізнанням і повна по вінця страху перед тим, що буде далі. Що скаже їй безмірно добрий чаротворець, коли дізнається все вповні? Навіщо йому така вона? Адже жінки, котрих торкаються чоловіки, по тому носять дітей, а вона, Канре, коли її торкається коханий, носить у собі смерть і заколисує її щоразу, відраховуючи час, як колись відраховувала пелюстки квітів на стінах вітальні в домі маестри…

Жаррак гаркнув, мов знагла втрапив у полум’я. Пожбурив ціпок до стіни, сам відступив і впав у розлоге смарагдове крісло, котре служило, аби похапцем скидати туди одяг.

Канре присіла й підняла халат. Закуталася в нього, бо дрижаки знову били, і довелося постаратись, аби вгамувати їх. Опустилася на ліжко. Чаротворець не зворухнувся у своєму кріслі, проте здавалося, що все довкола нього перебуває в напрузі. Ще