Наталія Ярославівна Матолінець - Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець

— Чим вам допомогти, панно Каро? — Стурбованість у чоловіковому голосі впевнювала, що гра вдалася.

Канре підвела голову.

— Спасибі. Я волію посидіти тут кілька хвилин. Переїзд трохи вдарив по моєму здоров’ю.

— Коли ви так кажете… — Певності в цих словах не було.

— Так, справді. Ох, вибачте, ви через мене пошкодили свою одіж.

— Це пусте. — Ельбрах кинув погляд на обпалений рукав. — Я зачекаю, поки вам полегшає.

Канре, котра сподівалася, що герцог забажає змінити чи полагодити святковий убір, глибоко вдихнула.

— Але коли б ви були ласкаві дістати мені трохи холодної води…

— Води… — Ельбрах смикнув бровами. — У залі хіба що алкоголь. Я пошукаю когось зі слуг і розпоряджуся, щоб вам принесли воду. Заразом відряджу й мені по нову одіж.

— Звісно. Буду дуже вдячна. — Дівчина видушила кволу усмішку.

Щойно герцог зник за поворотом, Канре піднялась і побігла до зали. На вході вона затамувала подих і відшукала поглядом Жаррака, але спершу вирішила позбутися маски. Примітила ще одну гостю в жовтій сукні, підійшла до неї і з усмішкою, яка ховала тремтіння, спитала:

— Маестро, чи не бажаєте обмінятися з нагоди свята?

Дівчина — чорнокоса й чорноока — сторожко позирнула на Канре, бо вони ні разу не бачилися до того. Втім, поволі кивнула й акуратними рухами розв’язала шворки на потилиці. А тоді простягнула свою чорну зі сріблом маску. Канре віддала їй золотаву і швидко сховала лице під новим покровом, сподіваючись, що це ускладнить Ельбрахові пошук.

Далі швидко, наскільки дозволяв розмірений рух зали, Канре описала півколо й наблизилася до чаротворця.

— Я знаю, чого не вистачає в рецепті, — видихнула вона просто у вухо Жаррака, який наодинці стояв біля виходу на балкон, відпочиваючи після танцю, вочевидь.

— Отакої… — Юнак недовірливо звів брови. — Ти зникаєш на кілька хвилин, а повертаєшся з найпотрібнішим мені знанням? Ти не покровителька фортуни раптом?

— Ні. — Канре мигцем помітила кілька стрічок на маестровому зап’яті й перебрала їх пальцями. — Жакку, я певна щодо цього. Хоч і далека від алхімії. Але нам варто якомога, якомога швидше звідси піти.

— Звісно. А я думав, ти забажаєш лишитися до ранку — це ж твій перший бал.

Канре кинула погляд на залу, що сяяла налакованим паркетом, на блиск люстр і тепле світло, яке струменіло від них, розливаючись у кришталі та склі, у складках шовків, переливах коштовностей і високих вітражних шибках. Бал горів вогнями, шаленів у музиці, коливався в танцювальних кроках, подзвонював зіткненнями бокалів і озивався розсипами сміху. Який гарний він був! На позір увесь — розкіш і блиск. Так, аби сліпило очі. Але Ельбрах уже, певно, розпорядився щодо води, тоді змінить одяг і з хвилини на хвилину повернеться до зали.

Тому Канре взяла Жаррака попід руку й похитала головою:

— Ходімо. Я не хочу тут залишатися.

— А це Жюстіна розповіла мені…

Дівчина завершувала розповідь уже в Жарраковому кабінеті після короткої перерви на виплутування шпильок з волосся та визволення з бальної сукні. Тепер Канре вимальовувала на чистому аркуші п’ятипелюстковий цвіт.

— Оливета — це їхній символ. — Вона поклала запонку герцога Ельбраха поруч зі своїм малюнком. — Квітка, котра може дати сильну отруту. Лалацьке зілля, якого не знайти ніде — лиш на південному франському узбережжі. Звідки маестрам з Альтесштадта знати про рідкісну квітку? Чому вони носять її — всі? Бо це знак. До того ж непримітний — хто не знає, що шукати, той не знайде, бо кого здивуєш квітковим шиттям чи прикрасами? А символом оливета стала, адже потрібна для порошку. І вони, вочевидь, про це знають. А ще знають — чи принаймні здогадуються, — що зілля в столиці. Це викрив хтось зі спільноти. Але рецепта в них нема — Альвіанні дійсно тримали його в суворій таємниці. Більше нічого певного я не дізналася.

Жаррак слухав уважно.

— Ти вже викрила більше, ніж я міг помислити. Вранці поїду до Ґрехама. Мені не подобаються будь-чиї здогади про наявність порошку в місті — вони можуть привести до мого алхіміка.

Дівчина почепила запонку назад, просиливши ланцюжок крізь неї.

Жаррак торкнувся руки Канре, збуджуючи дрож у ній, — гола шкіра, звільнена від рукавиць, вкрилася мурашками, серце нагадало про себе.

— Тобі холодно? — спитав юнак. — Я ж наче наказав натопити тут гарно.

— Ні, все гаразд. Але що тепер вчинити мені? Написати оцьому Ельбрахові? Він же чекатиме…

— У жодному разі.

Канре обплела шию чаротворця руками й сперлася підборіддям на його плече, вкрите тонкою тканиною сорочки.

— Жакку, а що, коли їм справді хочеться змінити щось… для нижчих?

— Я не вірю в це. Ці люди небезпечні. Вони поки небагато знають про тебе, і краще, щоб не знали. Представитися вигаданим іменем — чудовий вибір. Але не варто шукати зустрічі з герцогом та його приспішниками. Далі — справа за мною, згода?

Його рука пробіглася від потилиці до шиї Канре, розбурхуючи коротке волосся.

— Згода, — видихнула дівчина і крадькома подивилася на розкішний годинник на стіні, котрий сповіщав їй, скільки часу дає немилосердне керамічне серце та його «золота година». Було кілька хвилин по п’ятій.

Золота година, золота оливета, золота гілка… Канре пообіцяла собі, що коли все це закінчиться й вона матиме дрібку спокою, тоді з власної волі ніколи і нізащо не торкнеться золота.

Дівчина сподівалася, що бал виснажить маестра і вона зможе безпечно повернутися до своєї спочивальні, не мліючи від страху, що час ось-ось доцокотить до останньої миті.

Проте Жаррак, навпаки, мовби дужче розпалився від вечора в гарному товаристві чи від новин про білу квітку. Так чи інак, поцілунки сипалися, й теплі руки безмовно прохали Канре залишитися.

— Жакку, — прошепотіла дівчина, коли