Наталія Ярославівна Матолінець - Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець

подекуди зблискувало сивиною. — Потрібно мати гонор, аби вийти в люди, не ховаючись від помилок минулого. Маю сміливість спитати: шукаєте уваги? Чи нехтуєте правилами?

— Багато правил насправді не мають сили, — відповіла Канре, пригадуючи, як колись давно почула ці слова від Жаррака.

— Якщо всі франки такі гонористі, то, мабуть, мені згодилося б поїхати у ваші краї. — Герцог усміхнувся та обсмикнув рукави, призібрані на зап’ястях.

— Так, про характери франок ходять легенди… — Канре помітила спалах знайомих біло-золотих пелюсток на рукавах герцогового жакета й спитала: — А це мода у вас — носити отакі квіткові прикраси?

— Ви перша, хто завважив їх сьогодні.

— Мені доводилося бачити схожі.

Канре не відривала погляду від запонок. Звикла підмічати дрібні деталі, вона була певна, що квітки — такі ж, як і ті, що у Вілларда та Фрейріха.

У спогадах знов ожила Жюссі, та її вишивання, та розповіді про далекий дім. Молодша служка розповідала про матір-травницю з маленького села на узбережжі. Розповідала, що квіти, які в них росли, ніде більше не водились. І про оцю п’ятипелюсткову зірку.

Про отруту.

Назва спалахнула в пам’яті, а тоді спогади потекли рікою, набираючи сили, — всі історії, всі моменти, всі дрібниці. Вони зненацька сплелися, мов нитки чару, й освітили картину, котра до того проступала лиш натяками чи здогадками.

— Чи вам відомо, що це за квітка? — спитала дівчина, сподіваючись почути з Ріллевих вуст певне «ні».

— Вона зветься золотою оливетою. Це красивий символ, — натхненно відказав герцог. — Символ того, що весна завше приходить, проростає нове життя і тягнеться до світла…

— «Чи готовий ти переламати гілку…» — прошепотіла Канре в унісон з маестровими словами, зіставляючи подумки все. Порошок Гвеннана. Розповіді Жаррака. Невідомий складник. Отруту з півдня. Віннських соратників. Заворушення нижчих.

— Де панна дізналися ці слова? — спитав герцог усе ще спокійно, але Канре вловила незначну зміну в його тоні і зважилася на ризик.

— Я знаю гасло, — вона вказала на білясту запонку. — Бо знаю, що це, маестре Ельбраху. Справа Гвеннана та Гіллана Альвіанні.

Канре стулила губи й дістала з сумочки зі стрічками серветку Жюссі, а тоді розгорнула її перед очима герцога, щоб він гарно міг побачити пелюстки з характерними прожилками й незвичною формою. Лунка тиша і морозяний спокій на лиці Ельбраха ледь не запевнили дівчину в помилці, але минуло кілька секунд — і маестр першим озвався до неї:

— Що ж, тоді нам нема потреби прикидатися. — Він з півусмішкою обережно зняв одну із запонок і вклав її в руку Канре. — Зізнаюся, мені невідомо про всіх, кого втаємничили в нашу справу. Але смію припустити, що ви, госте з Франу, знали наших тамтешніх приятелів.

— Можете так припускати, — відповіла дівчина, бо не надто продумала, що робити на випадок, якщо герцог Ельбрах дійсно виявиться серед шукачів Гвеннанового зілля.

— А що привело вас до Вінну? — спитав він, тепер явно більше зацікавлений співрозмовницею. — Прибули з новинами? Бо звістка про загибель обох Альвіанні трохи зворохобила наші плани.

— Не думаю, що це час та місце для таких розмов, — відсторонилася дівчина, напускаючи на лице зверхній вираз, яким часто послуговувалися маестри. — Кажуть, тут і стіни мають вуха. Тому я б воліла повернутися до товариства. Супутник шукатиме мене — не хочу будити недоречних думок.

Вона почепила запонку до кулона з порошком і підвела погляд на Ельбраха.

— А хто ваш супутник, якщо дозволите поцікавитися? — не вгавав алхімік.

— Він непричетний, отже, неважливий, — відрізала Канре, бо їй щонайменше хотілося давати ниточку до Жаррака. — То ви супроводите мене назад до зали?

— Так, певна річ. — Рілль подав їй руку й після короткої паузи додав: — Відкриєте мені бодай своє ім’я?

— У світлі того, що сталося з Гвеннаном та Гілланом, я надто високо ставлю власну безпеку і приватність.

— Прошу, не думайте, що я можу стати небезпечним для вас.

Проникливий погляд не міг одурити Канре, але вона дозволила собі улесливу усмішку і міцніше схопилася за руку герцога.

— Тоді, — прошепотіла у відповідь, — довірте мені спершу якусь співмірну таємницю.

— Як забажаєте! Нам дуже щастить, маестро: знаменитий порошок уже в Альтесштадті. Можливо, навіть у бальній залі. Чи це співмірно для вас?

— Чому ви вважаєте, що він тут? — спитала дівчина, силкуючись не видати нічим правоту маестра, адже бажане зілля пересипалося в кулоні на її шиї.

— Ми уважно слідкуємо за тим, що відбувається довкола. Тож один із наших соратників дізнався, що зілля, яке підпадає під опис, потрапило в Альтесштадт… А тепер зважитеся відкрити мені своє ім’я?

— Гаразд, — видихнула дівчина перше, що спало на думку: — Звіть мене Карою Альвіанні.

— Кар-ра… Тож ви навіть родичка наших рятівників! А де зупинилися? Може, потребуєте допомоги чи заступництва в столиці? Напишіть мені, маестро Каро, після балу. І не розлучайтеся з оливетою. Вона стане вашим захистом, якщо пред’явите її будь-кому з нашого товариства.

— Дякую. Буду обережною.

Дівчина поклала руку на груди, де висіли найнебезпечніше у світі зілля та знак тих, хто хотів його застосувати.

* * *

На півдорозі до бальної зали Канре вирішила: час тікати. Вона остерігалася, що Ельбрах прослідкує за нею. Адже прихильники квітки вхопляться за будь-яку нагоду дізнатися про бажане зілля. А щойно герцог помітить її разом із Жарраком — його ж тут знають майже всі… Ні, цього належало уникнути.

Тож щойно вони минали столик із розкішним свічником на ньому, Канре впевнено, наскільки могла, вдала, що слабкість знову навалилася на неї. Сама вона навалилася на герцога, і — раптовість та напір зіграли на її боці — пишний рукав Ельбрахового святкового жакета втрапив саме до вогню й задимів.

Герцог, звісно, швидко збив тонкі язики полум’я, які вже вгризалися в мереживо, і так само швидко посадовив дівчину в крісло, де вона тут же привалилася