Наталія Ярославівна Матолінець - Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець

Розділ 5. Відкриття і викриття

Дівчина тихцем сподівалася, що зможе провести всю ніч у Жарраковому товаристві, проте запрошення сипалися й сипалися, а паркет уже мерехтів перед очима від невпинного кружляння.

Врешті Канре перестала нервувати й зважати на дрібні огріхи, котрими, як їй здавалося, повнилися її рухи.

У якийсь момент перед Канре виріс маестр Віллард і покликав до швидкого, втомливого танцю. Попри свій високий зріст дівчина почувалася крихітною поруч із алхіміком, а перед очима все поблискувала емальована п’ятипелюсткова квітка, пришпилена до його хустки.

Брошка у волоссі після швидкого танцю сповзла, і Канре довелося її зняти. Вона розуміла, що, поки лице ховає маска, небагато в цій залі впізнають її, тож невелика біда. Та однаково поривалася якнайшвидше хоч як заколоти коси, аж тут їй уклонився новий партнер. То був молодий та вельми привабливий юнак — так думала не лише Канре: дівчина мигцем помітила барвисті знаки успіху на його зап’ясті.

— Від мене ви стрічки не отримаєте, — попередила дівчина, тицяючи брошку в коси.

— Сподіваюся бодай на ласкавий зблиск ваших очей, який освітить цю ніч. — Красномовець, здається, не розгубився від зауваги, за що таки отримав від Канре усмішку у відповідь. Від нього добряче несло алкоголем, тож рухався юнак із тією свободою, яку дає вино.

Танець був спокійним — вдалося побалакати. Маестра в багряній масці звали Вілль Фрейріх, він належав до одного з великих домів Вінну і, здається, пережив щире розчарування, коли Канре зізналася, що нічого не знає про великі доми Вінну, які в сукупності ще звалися Вінком. На щастя, згадка про життя в провінції на півдні Франу зустріла цілковите розуміння маестра. Він натомість зізнався, що чаротворцем не вдався, зате претендує на звання наймолодшого королівського алхіміка.

— Я неодмінно покличу вас іще! — повідомив Вілль, коли танець закінчився.

— Від мене все одно не отримаєте стрічку, — попередила Канре.

— У вас є щось набагато краще. — Алхімік відповів усмішкою й повернувся до іншої дами.

Світлу зав’язку маестра в такому ж світлому волоссі прикрашала квітка, котру той мовби зняв з хустки пана Вілларда.

Канре придивилася до біло-золотої емалі, але Фрейріх розчинився серед танцюючих. Залишившись на самоті, дівчина знагла схотіла знайти щось, аби підраховувати, тому вона постановила собі видивлятись отакі білі квіточки, які вже завважила у Вілларда та Фрейріха.

— Чи ви при своєму розумі, маестро Арлі?

Голос герцогині повернув Канре до реальності, й вона рвучко повернулася в бік Жарракової матері, котра стояла просто в неї за спиною й пахтіла випитим.

— Складіть мені компанію, будьте добрі, — вичавила чаротвориця й шарпнула дівчину, вкладаючи її руку попід свій лікоть.

Маестра Генріена хутко обігнула танцюючих, привіталася з кількома знайомими і врешті підвела Канре до прочинених дверей на балкон-галерею, від яких віяло рятівною свіжістю.

— Маестро Канро, — голос герцогині втратив напускне тепло, хоч і залишався стишеним, — що з вашим волоссям? Такий вигляд соромить мою родину.

— Брошка зіслизнула, ото й усе. А я її приладила як змогла. Однаково всі в масках чи зазирають у бокали, — відповіла дівчина, вдихаючи морозяне повітря.

— Очі всюди. Очей більше, ніж вам могло здатися. Та коли це невтямки… Краще вам скоротити своє перебування в моєму домі. Зрозуміли мене, маестро Канро? Ви поїдете. Завтра ж. А далі — хоч голяка по вулицях ходіть. Тепер дайте лад волоссю.

Дівчина незграбно підібрала розпелехані пасма й заколола на потилиці. Почувалася невдячною егоїсткою, проте була певна: Жаррак не дасть матері вигнати її.

Щойно з брошкою було закінчено, дівчина поспішила подалі від гніву чаротвориці. Майнули хвилі подолів, крок-два-три — й Канре вже загубилася в натовпі, надійно відмежована незнайомцями в барвистих масках. Сподівалася, що Жаррак помітить її, — все ж яскраво-жовта сукня виділялась, а інших таких було мало. Проте Канре не бачила його ніде й, підкоряючись потокам довкола, дозволила їм винести себе аж до іншого боку зали. Між колонами шурхотіли панії, прикриваючи віялами важкі коси. Слуги-невидимки снували з бокалами, де бовталися гарячі напої — алкогольний дух горів у повітрі. Кілька юних маестрів гарячково тицяли один одному під носа зап’ястя, оперізані стрічками.

Замість радості дівчину охопила слабкість — керамічне серце вкололо. Вона, притиснувши обидві руки до мережив на грудях, зігнулася, силкуючись не впасти, не поточитися в натовпі, який усе напирав і напирав.

— Чи з вами все гаразд?

Рука незнайомця вхопила Канре якраз у мить, коли запаморочення й біль сягнули найвищої точки, тож дівчина сперлася на раптового рятівника й підвела на нього погляд.

— Так, дякую. — Усмішка набігла на лице сама собою. — Всього лише задуха. Проведете мене до свіжого повітря?

Вона вирішила скористатися зненацька знайденою компанією, аби повернутися на балкон і не натрапити там на герцогиню Генріену.

— Звісно, маестро…

Незнайомець повів її крізь натовп і заговорив приємним, низьким голосом:

— Звідки ви до нас завітали? Зізнаюся, не думаю, що пропустив би вас, якби ми бачилися раніше на тутешніх прийомах. З вимови можу припустити, що ваша домівка — Фран.

— Так, ваша правда.

— Тоді радий знайомству. Мене звуть Рілль Ельбрах, і я герцог Лорингії.

Канре спробувала пригадати, що таке та Лорингія, виходячи в новому товаристві у коридор, споряджений святковими гірляндами. Вона не спромоглася назвати свого імені, концентруючись на тому, щоб дихати і гасити кола перед очима та не впасти від запаморочення.

Маестр впевнено завів її в непримітний вузький коридор, здолавши який, вони опинилися в заскленій галереї з видом на внутрішній двір палацу.

— Як ви, маестро? — поцікавився новий знайомець, мовби йому на цьому щось залежало.

— Значно краще, дякую. — Дівчина поправила волосся, котре знову вибивалося з-під брошки.

— Тому ви й поїхали з Франу, так? — спитав він, помітивши її рух. — Повірте, мене не цікавлять дрібні скандали, я різного надивився за життя… — Маестр видався Канре доволі молодим, але його волосся