Валерій Павлович Лапікура - В Багдаді все спокійно

- Я його не дослухав. Я йому по-партизанському рота заткнув. Він навіть не квакнув. Либонь і досі сидить на підлозі під стінкою і ногами соває.

Тут уже я роззявив рота. Бо знав, що «поговорити по-партизанському» - це легендарний удар Старого, про який розповідають на всіх етапах і «зонах». Спочатку різкий короткий удар правицею під сонячне сплетіння, а коли клієнт, вирячивши очі, згинається навпіл, то одержує стрічний - коліном у щелепу. Після цього у нього можна без новокаїну вирвати всі зуби, що залишилися. Не відчує.

- Що тепер буде?

- Сьогодні треба виспатися. А завтра прийдемо в цивільному і подамо рапорти по всій формі.

- Іване Борисовичу, а може, краще поштою надіслати? Доплатним листом? Хоч на двадцять копійок, а покараємо начальство.

- Як знаєш. Але як по мені, то хай краще вони бояться нам у вічі дивитися. До речі, якщо ти до завтра передумаєш, то я зрозумію. На свою пенсію вже давно заробив, а от ти куди дінешся?

- Діткам у школі фізкультуру викладатиму. А ще краще - трудове виховання. А якщо з партії виженуть - піду кочегаром. Один мій колишній однокурсник працює в музеї Леніна - в кочегарці. Уявляєте - безпартійний, єврей, вища філософська освіта, а таки взяли!

- Товаришу підполковник, ви тут? Слава Богу! - раптом почулося ззаду. - Бо Шеф сказав, як вас не знайду, щоб живим не вертався!

Крізь кущі проломився захеканий і мокрий помічник Генерала. Здогадуюся, що народ на вулиці розбігався, зобачивши це диво, на шиї якого висіли на ремінцях дві офіцерські кобури, з яких стирчали руків’я пістолетів. Помічник почав гарячково стягувати з себе цю збрую.

- Іване Борисовичу, це ваш, а це ваш, товаришу капітан! Я не переплутав? Генерал дав вам дві доби відгулу, щоб ви відпочили і охололи. Обидва. А зброю, сказав, щоб мали при собі. Раптом комусь захочеться поквитатися.

- А кому конкретно захочеться? Не уточнив? Напевне ж не замполіту.

- Сказав, що ви знаєте, кому. А замполіту не захочеться. Йому прямо в коридорі кепсько стало. Щось зі шлунком. До нашого шпиталю відвезли.

- Все? Чи ще щось зволили передати?

- Точно так! Як будете пити, а пити ви будете, то зробіть це так, щоб «конторські» не засікли. Отепер усе. Дозвольте йти?

Старий спочатку заховав посвідчення до внутрішньої кишені кітеля, потім припасував кобуру, автоматично перевірив, чи надійно закріплений пістолет і, впритул не помічаючи генеральського ад’ютанта, звернувся до мене:

- Ти, синку, коли востаннє нормально спав?

- Не пам’ятаю… напевне ще до вбивства Дембеля. Ну, а після того, як зарізали дільничного, то сон остаточно пропав.

- Тоді пити не будемо. Бо розвезе.

І до помічника Генерала:

- А ти чого тут стоїш, як щось у бані? Щезни!

І знову до мене:

- Олексо, можна я з тобою ще трошки посиджу? Бо якщо я так рано вдома з’явлюся, жінка точно здогадається - щось негаразд.

- А куди нам поспішати? Ми з вами тепер люди вільні, маємо дві доби на роздуми. Чи вертатися на службу, ще не вирішили, можна посидіти, можна навіть полежати. Даремно ви генеральського посланця відпустили. Ми б його поставили тут мух відганяти.

- Не казися, Сирота. Скажи краще щось нормальне.

- Генерала шкода.

- І мені, Олексо. Мужик він непоганий, а мусить, мов та дурна перекупка, розриватися однією дупою між двома базарами. Між нами і партійцями. З іншого боку - справу він хоч і порозкидав на складові, але ж не закрив. Думаю, що його, як і мене, не справна цифра бентежить, а зовсім інше. Чого цей кореєць з кожним убивством нахабнішає?

- Може, хоче показати, що він нас не боїться?

- Не хоче, синку, а показує. От тільки звідки у нього така сміливість? Добро би був зі своїх, знав би в Києві всі ходи і виходи, братанів тут мав зі справжніх блатних, а то ж приїхав зі своєї Азії і таке виробляє? Слухай, Сирота, готовий поставити свою персональну пенсію, що він знає про кожен наш крок.

- Ви ще скажіть, Іване Борисовичу, що він із «конторських».

- Тут ти неправий. Чекісти свого часу багато собі дозволяли. Але щоб зараз… щоправда, ходять чутки, але їх, цих чуток, здається, навіть Федорчук боїться. Таке у мене враження. Звідки - не питай. Бо добалакаємося до такої крамоли, що ніякі «вражі голоси» не вигадають. Тож подумай гарненько. Може й справді - ну його?… Нехай голови не у нас болять, а у тих, хто на самій горі за ниточки смикає.

- Це де, на Огарьова? (В Москві на вулиці Огарьова-6 містилося Головне управління карного розшуку союзного міністерства внутрішніх справ, - авт.)

- Ні, синку, боюсь, що не на Огарьова, і навіть не на Луб’янці. А десь впритул до Кремля. Чи навіть… досить! Добалакалися таки. Відбій. У койку! Спати.

- Іване Борисовичу, як хочете, щоб дружина не хвилювалася, то купіть їй квіти.

- Думаєш?

- Діє безвідмовно.

- Ти диви, як просто! До речі, як відпочинеш і надумаєш, сам до Управи не йди. Подзвони мені. І вулицями не вештай. Спи у себе вдома.

Старий пішов, а я