Валерій Павлович Лапікура - В Багдаді все спокійно

під отой будиночок? - і Старий тицьнув пальцем у вікно на сіру споруду міському партії на протилежному боці площі.

- Іване Борисовичу, але ж нам тоді усім встромлять швабри… чи що там? - віники… відомо, куди. І пустять у вільний політ над Дніпром.

Ситуація почала набувати динамізму, але тут у двері кабінету спочатку постукали, а потім увійшли. Це був помічник оперативного чергового по місту. У руках він тримав щось загорнуте в газету «Правда».

- Вибачте, товариші офіцери, але оце от терміново передали товаришу полковнику.

- Хто?

- Якийсь цивільний. Сказав, що це сюрприз з дачі: огірочки чи щось там. Ви, мовляв, одразу зрозумієте.

- А півлітру самогону він не додав?

- Ні, не додав, - розгубився помічник чергового. - А що, повинен був?

Полковник нервово розірвав газетну упаковку, під якою була звичайна літрова банка з дефіцитною поліетиленовою кришкою. Те, що плавало в банці, здаля нагадувало огірки. Але навіть самому Мічуріну в п’яному сні чи з найміцнішого бодуна не могли привидітися ніжинські огірочки з… нігтями. Вкритими яскравим лаком.

- Від їхнього столу нашому столу, - ляпнув я абсолютно недоречно.

Старий акуратно відкрив кришку, нахилився, понюхав рідину і повернувся до мене:

- Олексо, ти у медсестри повторний обшук робив. Якоїсь посудини з медичним спиртом не бачив?

- Стояв бутель. Десь літрів на чотири. З притертим таким медичним корком. Пахло спиртом. Але у бутлі нічого не було. Не інакше як ці козли з райвідділу спіонерили.

Старий ще раз уважно оглянув жахливий презент і підбив підсумки. Так, як це вмів робити тільки він:

- Дуже дотепно. Одразу і випивка, і закусь.

Першим вилетів з кабінету абсолютно зелений, як свіжий огірочок, помічник чергового. За мить компанію йому склав Полкан з виряченими очима.

- А ти чого не біжиш, синку?

- Надивився. На всіляку анатомію. По моргам.

- Тоді пішли, заховаємося у тебе. Бо зараз сюди збіжиться вся Управа.

Ми не тільки заховались, а й вимкнули телефон і забарикадували двері ніжкою стільця. Старий курив, я пив уже охололу каву і не відчував смаку.

- То що будеш робити, Сирота? В напрямку, як каже Полкан, струменя сьогодення.

- Що буду робити? Протягом години закрию всі три справи. Версії у мене вже є, комар носа не підточить. Дільничного вбив хтось із тих, кому він допікав у порядку нагляду, фельдшера прирізав з переляку випадковий злодій, котрого він застав у своїй хаті, а Дембель сам розпанахав собі горлянку через нещасне кохання. Таксиста, щоб ви знали, теж ніхто не вбивав, він потонув сам. Або його залоскотали русалки, а потім течія затягла труп до багажника машини, яку перед тим зіпхнули у воду малолітні русанівські хулігани. І всіх це влаштує! А коли я допишу цю іксню, я подам рапорт на звільнення. І щоб ви не думали, що я погрожую, ось!

Я витяг з кобури «стєчкіна», бахнув ним об стіл, припечатав зверху службовим посвідченням, висмикнув ніжку стільця з-під ручки дверей і вийшов, добряче ними бабахнувши. Єдине, чого я боявся - щоб мені під гарячу руку не втрапив замполіт. Бо відчував, що без нього тут не обійшлося.

Але не втрапив.

Наступним бажанням після того, як я поставив хрест на своїй ментівській кар’єрі було: «Випити, негайно і багато!» На жаль, смуга невдач простяглась і за поріг Управи. Найближча точка - літня кав’ярня без кави, зате з коньяком, поряд із фунікулером, стала безалкогольною.

На мій зойк: «Яка б…?» продавщиця показала на похмуру будівлю міському партії і дещо додала від себе на словах. Я вже не сумував, бо мені хотілося вити від болю. Заліз у найглухіший куток алейки, сів на лавку і спробував узяти себе в руки. Не вийшло. Чомусь уявив собі, як маленький син зарізаного на Сирці дільничного підросте, здибає мене і запитає:

- Дядю, а ви зловили того, хто вбив мого тата?

І що я йому скажу?

Отут я зрозумів, що плачу. І злякався. Заплющив очі, перечекав, доки судома з горла опуститься десь до сонячного сплетіння, втерся рукавом і озирнувся. Поряд сидів Старий. І не курив.

- Що ви тут робите, Іване Борисовичу?

- Вже нічого. Насолоджуюся законним відпочинком.

- Тобто?

- Коли ти вибіг, я відніс твого «стєчкіна» і посвідчення до Генерала, поклав перед ним на стіл, накрив своїм пістолетом і палітурочками і вийшов мовчки.

- А Генерал?

- Думаю, що він і досі сидить і теж мовчить. Але з іншої причини. Ну що, задоволений?

- Пробачте.

- Ти ще скажи: я більше не бу… Все, синку. Назад дороги немає. Тридцять років служби - то, знаєш, не подаруночок. Колись та мало все увірватися.

- Мені справді шкода.

І щоб змінити тему:

- Либонь замполіт на нас накапав. Уявляю: «Капітан Сирота своїми авантюрними діями знову заважає всьому колективу Управління зустріти чергову річницю радянської міліції високими показниками в розкритті і зменшенні злочинності».

- Він і мені щось таке намагався сказати. Перехопив у коридорі, коли я від Генерала йшов.