Симона Вілар - Щаслива суперниця

історію з Бертрадою. Бігод теж мовчатиме — він же й сам не без гріха, та й титул змусить його дивитися на речі інакше. Але якщо ти відмовишся підтримати мене, — погляд Стефана став твердим, — я й пальцем не поворухну, щоб врятувати твою коханку.

Стефан майстерно впорався зі мною. Навіть розумниця Мод не зуміла б так. І я рушив за ним, як прив’язане теля, й навіть біля трапу розкланявся з Гуго Бігодом — новим графом Норфолка. Я не побоювався за те, як ми з ним житимемо в одному графстві. Відтепер нас пов’язувала спільна таємниця, а в Денло сильнішого й впливовішого за мене нема нікого.

Однак і Бігод, схоже, не бажав продовжувати ворожнечу. Я зрозумів це, як тільки ми вийшли в море. Я стояв на кормі судна, й він підійшов до мене та став поруч.

Ми обоє мовчали. Смеркло, у височині спалахували перші зірки, над головою рипіли снасті, легкий вітер здував вітрило. З обох бортів розмірно злітали й опускалися ряди весел, прискорюючи біг судна. На відстані, на носі корабля з’явився Стефан, бриз грав полами його темного плаща. Він дивився вперед, туди, де була Англія, куди він поспішав, сподіваючись на велике майбутнє.

Усе, що Стефан мав намір зробити, було огидно законам Божим і людським. Але я вже погодився допомогти йому в узурпації влади, як погодився об’єднатися й із Бігодом. Той, як і раніше, стояв поруч, і хоча я намагався не помічати його, навіть свіже морське повітря здавалося затхлим у його присутності. Я не міг позбутися ненависті до свого нового союзника. Але Гіта з моїми дітьми варті були того, щоб упокоритися.

— Чого ти хочеш, Бігоде? — нарешті промовив я, щоб позбутися його пронизливого погляду.

— Я стану графом Норфолка, Едгаре.

— Амінь.

— Я завжди прагнув до цього. А ти хотів одного — поєднатися зі своєю саксонкою. Ми обоє виграли. Потрібно тільки навчитися жити поряд.

Я повернувся до нього. Обличчя Гуго мертвотно біліло під каптуром, що тісно його облягав.

— Що іще?

— Ще? Кгм… Ніколи не думав, що доведеться говорити такі речі. Ця твоя Фея Туманів молодець. Уже не знаю, що з цього вийде, але якщо небеса будуть милостиві до нового короля й нам не судилося випити гірку чашу поразки, при зустрічі з новою леді Гронвуда я першим вклонюся їй.

Він відійшов, а я нарешті зміг перевести подих.

Бігод помилявся. Я багато чого програв, але домігся головного. І титул графа Норфолка не мав жодного значення. Тепер ніяка сила не розлучить нас із Гітою.

Епілог

Лондон, 22 травня 1136 року.

Йому накинули на плечі мантію, розкішну, з важкого пурпурового сукна з пухнастим горностаєвим попліччям. На голові зграбно сиділа висока корона з зубцями-трилисниками, засіяна величезними сапфірами й облямована рядом молочно-білих перлин.

— Государю, ви просто чудові!

Стефан це знав. Власне відображення в дзеркалі, великому листі посрібленої міді, припало йому до смаку. Царственний зріст, велична постава, кучеряве волосся до пліч по моді хрестоносців. Новий король не міг відвести від себе погляду, але не хотів, щоб це замилування собою, яке не личить воїнові, помітили інші. Наказовим жестом він вислав усіх із покою.

У це світле Христове Воскресіння він уперше по-справжньому почувався королем. Адже сьогодні його визнали всі — друзі й недруги, духівництво й знать. Усі вони з’їхалися в Лондон, щоб бути присутніми на врочистій месі у Вестмінстерському абатстві, а потім разом із королем брати участь у святах і веселощах, які він влаштовував для жителів свого вірного міста Лондона.

Так буде сьогодні, але всього за кілька місяців до цього…

На сірому вогкому світанку Стефан з невеликим загоном висадився в порту Дувра. У фортецю їх, однак, не впустили, тому що її комендантом була вірна людина Роберта Глочестера.

Стефан не розгубився й поквапився в Кентербері до архієпископа Вільяма — але й там на нього чекала невдача. Первосвященик не побажав визнавати Стефана королем, поки його не визнають знать і народ.

Народ? Ця думка сподобалася Стефану, і він рушив у Лондон, жителі якого шанували й любили його. І не помилився. Здавалося, все місто зібралось у Вестмінстерському соборі, коли два очевидці останніх хвилин Генріха, Едгар Гронвудський і Гуго Бігод, заявили, що колишній монарх перед смертю тричі назвав ім’я Стефана як спадкоємця на троні. І лондонці зраділи. Вони оголосили Стефана королем, благословляючи останню волю Генріха.

Стефанові на мить здалося, що він уже досяг мети, але його протверезив брат, єпископ Генрі. Лондон — далеко не все королівство, й Стефан повинен дякувати небу, що в морі затяжні шторми й войовничі нормандські барони не відають про його самоуправство.

Генрі мав рацію, і Стефан вирушив разом із ним у Вінчестер. У цьому місті зберігалася скарбниця королівства, і її необхідно було прибрати до рук. Але й там вийшла затримка. Верховний лорд-скарбник відмовився віддавати ключі й замкнувся в замку, посилаючись на присягу імператриці Матильді. Однак і цей педантичний вельможа змушений був поступитися, коли у великому Вінчестерському соборі Гуго Бігод і Едгар Гронвудський клятвами підтвердили останню волю короля.

Стефан пам’ятав, як вони вимовляли клятву. Гуго говорив без затримки, із запалом і наснагою, Едгар же невиразно бурмотів і мимрив, кожне слово