Софі Періно - Дочка Медічі

— Так, Маргарито, говоріть,— просить Генріх.— Скажіть їм, що значать наші почуття для нас обох.

— Генріху, ви знаєте, що я кохаю вас,— я здивована власним спокійним голосом,— але моя сестра має рацію: Карл ніколи не дозволить нам бути щасливими. Він налаштований проти нас, а єдина людина, яка могла б це змінити,— моя мати — бажає нам лиха.

Цього разу він таки відпускає мене й відходить на крок, аби краще роздивитися моє обличчя. Біль і збентеження в його очах крають мені серце.

— Ви просите мене одружитися з іншою? Адже саме це пропонує герцог Лотаринзький. Він хоче, аби я дозволив принцесі де Порсіан зайняти місце, яке мало бути вашим,— його голос схвильований, але самовпевненість все ще відчувається. Генріху, я обожнюю ваше зухвальство, проте, зараз ваша бравада недоречна.

Він з нетерпінням відступає ще на один крок, кружляє навколо мене, після чого приглушує голос і допитується, пронизуючи мене поглядом, немов заточеним мечем:

— Ви більше не хочете бути моєю дружиною?

— Мені не треба брехати — я лише молю вас бути розважливим. Понад усе на світі я хочу бути вашою дружиною, але мій життєвий досвід засвідчує, що мої бажання не мають значення, ніколи не мали. Під час того балу король сказав мені, що він радше побачить вас мертвим, ніж дозволить нам одружитися,— я завважую, що герцогиня де Немур ледве втримується на ногах від цих слів.— Гадаєте, якщо ми не можемо бути разом, я бажаю вам смерті? Ви хочете, щоб цей гріх був на моїй совісті?

Генріх похнюплює голову. І я розумію, що ми близькі до перемоги. Успіх ніколи не був таким гірким на смак. Перша сльоза котиться по моїй щоці, і я сердито змахую її. Я не можу дозволити собі підкоритися емоціям, доки не закінчу те, що повинна закінчити.

— Генріху, подивіться на мене.

Він не піднімає очей.

Повільно, немов стара бабця, у якої хрустять суглоби, я подаюсь уперед і стаю перед ним на коліна. Я бачу, що він дивиться на мене крізь опущені вії.

— Мій любий,— благаю я,— ви мусите врятувати себе. Ви не можете бути моїм чоловіком, але ви можете прославитися як один із найвідоміших і найвпливовіших чоловіків Франції. Не дозволяйте моєму братові вкрасти ваше майбутнє, як він украв моє,— мій голос тремтить і, попри відчайдушні зусилля, сльози нестримно котяться. Генріх дивиться мені прямо у вічі.

— Що я маю зробити? — хрипло запитує він.

— Попросити руки принцеси де Порсіан.

— Ви прирікаєте мене на нещасне життя.

— Я прирікаю не лише вас, а й себе. Однак я вважаю це непоганою угодою. Можливо, ви не знайдете щастя в особистому житті, але досягнете успіху в інших царинах. Я молюсь, аби так і було,— я справді так думаю, але, промовивши це вголос, відчуваю, що останні сили залишають мене. Я падаю додолу й, забувши про гідність, гірко плачу.

Схилившись на коліна, Генріх пригортає мене до себе й заколисує, немов дитину.

— Допоможіть їй,— каже він моїй сестрі.

— Ніхто, крім вас, їй не допоможе.

Ніжно колишучи мене, Генріх притискається губами до моєї скроні, а потім шепоче мені на вухо:

— Я одружуся з нею. Сподіваюсь, Бог пробачить мене за те, що я брехатиму біля вівтаря й за те, що я завдав вам такого болю,— піднявши голову, він звертається до присутніх.— Робіть як знаєте. Можете просити руки цієї пані від мого імені — я візьму з нею шлюб.

Я відчуваю, як на мою щоку впала сльоза Генріха. Відводячи погляд від мого коханого, я завважую, що герцог Лотаринзький відвертається чи то розчулений, чи то шокований виявом емоцій свого кузена. Клод і герцогиня де Немур стискають одна одну в обіймах. Попри те, що їхні очі мокрі від сліз, вони переможно блищать. Я теж мала б радіти цій перемозі, адже Генріх урятований, але я зосереджена лише на наших із герцогом стражданнях.

Моя сестра робить крок уперед і простягає до мене руку.

— Ні! — рішуче втручається Генріх.— Не чіпайте. Вам вдалося розлучити нас, але я не відпущу її. Не зараз!

Я щільніше пригортаюсь до нього.

Нас залишають наодинці. Я не бачу цього, а скоріше відчуваю. Гупання важких дубових дверей свідчить, що вони пішли. Раптом мене пронизує жахлива думка, що це наше останнє побачення.

Рука Генріха занурюється в моє волосся, смикає і пестить водночас. Він тремтить — не від бажання, а від горя; зі мною відбувається те ж саме. Відкинувши голову, я бачу в його очах відображення мого душевного болю.

— У нас мало часу,— ридаю я. Точніше, у нас взагалі його немає.

— Не забувайте мене,— каже він,— коли вони відішлють вас до Португалії.

Болісно думати, що він одружиться з іншою жінкою, але ще гірше усвідомлювати, що я ніколи його не побачу, коли покину двір.

— Ні за що в світі,— кажу я, торкаючись його щоки.— Моє серце ваше, і цього не змінити. Я залишаю його вам — кому б не віддали мою руку.

Нахилившись, він цілує мене. Я відчуваю солоний присмак наших сліз. Наш поцілунок глибокий, але в ньому немає пристрасті. Це виключно духовний поцілунок — єднання двох сердець, двох душ, які незабаром роз’єднають.

— Ходімо,— мовить Генріх,— вийдемо звідси з власної волі, доки вони не повернулися забрати вас.

Я розумію, що він має на увазі. Нам не залишили жодного вибору: ми можемо лише попрощатися як забажаємо, і цим правом не